Варто визнати, що загальний тон української літератури безповоротно змінився з початком повномасштабної війни. Книжки стають дедалі серйознішими за настроєм, гнітюча реальність ще більше проникає в тексти, тож тепер глибокі рефлексії щодо постколоніального дискурсу невпинно проступають і в масовій літературі, а війна впізнається навіть у тих творах, де безпосередньо про війну не йдеться. Тут, звісно, можна посилатися на формулу «мистецтво імітує життя» — мовляв, коли довкола все погано, то неможливо писати про хороше. Але є й інша причина: багато авторів просто не наважуються писати щось НЕ похмуре, остерігаючись негативної реакції читачів на кшталт «ця література не на часі». От і маємо цілі стоси нових видань, з-поміж яких важко знайти бодай одне по-простому добре й світле.
Та, на щастя, такі книжки з’являються й сьогодні. Яскравий тому приклад — дебютний роман Марії Олекси «Перші», що цьогоріч вийшов друком у видавництві «Віхола». Ця книжка, як зазначає головна персонажка, про дитинство, «яке обов’язково закінчується, але стає частиною нас». Історія, що постає на сторінках, починається ще в далекому (уже далекому) 2002 році. Влада живе в Києві, учиться в школі, ходить на гуртки — словом, веде звичайне життя звичайної дівчинки. Але одного разу в цьому житті з’являється на рік молодший Павло, якого Влада постійно називатиме Равликом. Удвох вони здобувають свої перші досвіди: перше кохання, перше побачення, перший цілунок, перше досягнення, перше розчарування, перша образа, перша — і остання — юність. Минає 14 років, і Владу знову починають переслідувати всі ці надокучливі спогади, тож дівчина змушена розібратися з істинною природою своєї прив’язаності до Равлика, та насправді — розібратися з істинною природою самої себе.
Щоб правильно сформувати горизонт очікувань від цього роману, треба передусім зрозуміти, чого в ньому не треба шукати. По-перше, тут не треба шукати прихованого / філософського / глибокого сенсу, гранд-наративу, елементів «літератури високої полиці» абощо. Причина цього полягає в жанрі, бо якщо й спробувати його визначити, то ця книжка, безперечно, є любовним романом. І річ не в тому, що любовні романи погані, а в тому, що вони зазвичай побудовані за патернами й алгоритмами, які читачеві аж надто добре знайомі. І цей роман не виняток. Тут немає карколомних сюжетних поворотів чи екстраординарних персонажів. Власне кажучи, у романі можна без труднощів передбачити розвиток сюжету щонайменше на 30–40 сторінок наперед, а другорядні герої подеколи видаються аж надто стереотипними: ось типовий «король школи», ось хулігани-контркультурники, ось рокери з епатажними зачісками, ось мажор, якого забирають зі школи на машині, ось розкутий і вільний американець… Словом, беручи до рук цей роман, читач піде вже добре протоптаною стежкою, і, з одного боку, це кепсько, бо вона нічим не здивує, проте з іншого — ця стежка перевірена й ефективна, отже, і не розчарує, якщо знати, куди вона веде.
Читайте також: «Я залишаюсь тут»: байдужість і принциповість
По-друге, від цієї книжки не варто очікувати витонченої композиції та відшліфованого стилю. Цей роман передусім про історію, а точніше — і це направду важливе уточнення — про історію кожного з нас. Тут легко впізнати власні наївні помилки, власні ініціації, власні засвоєні уроки тощо, адже все це — майже універсальні досвіди, які в різних людей заледве відрізняються. Інакше кажучи, усі ми колись закохувалися вперше, і в усіх це кохання було так чи інакше невдалим. Одна з функцій цього роману — змусити читача впізнати себе в персонажах, впізнати свої дії в їхніх вчинках, отримати флешбек і, як наслідок, поностальгувати. Це завдання книжка виконує досконало, але натомість вона жертвує літературними тонкощами, адже це ускладнило б для читача процес упізнавання. Тому в романі «Перші» не бракує штампів на кшталт «прокидатися в холодному поті», «дивитися собі під ноги» чи «шиєю пробігли мурашки», а композиція тексту доволі фрагментарна: ракурс оповіді постійно переміщується то з минулого в теперішнє, то з Києва в Джайпур чи з Гельсінкі в Київ. Та й сам сюжет тут є не так лінійним, як спорадичним, таким, що рухається від одного спалаху спогаду до іншого, навіть якщо між ними — кілька місяців чи років.
То що ж у цьому романі таки є? Передусім — уже згадана функція впізнавання. Ця книжка так чи так підштовхує до саморефлексії, змушує пригадати перипетії власної юності. Саме тому під час читання цього тексту повсякчас ловиш себе на мимовільній усмішці (чи на дещо істеричному смішку — це вже залежить від ситуації). Головна персонажка Влада подеколи викликає співчуття, подеколи, навпаки, дратує своєю безпринципністю та слабохарактерністю. Так само й Равлик інколи вражає романтичністю, а інколи бісить занудністю. Та насправді ці захват, співчуття, роздратування читач відчуває до юної версії самого себе. У цьому сенсі роман «Перші» нагадує фотоальбом, який зрідка розгортаєш саме для того, щоб загадати, яким був ти і світ довкола.
Окрім того, цей роман — хороший київський текст. Києва тут справді багато: типові й нетипові локації, назви вулиць, якими гуляють персонажі, чи назви закладів, де вони беруть собі каву, детально описані станції метро, зокрема «Нивки», «Університет» і «Золоті ворота», — усе це зрештою витворює специфічний антураж, який читач і впізнає, і не впізнає водночас. Упізнає, бо тут немає нічого вигаданого, усе це справді існувало чи й досі існує; можливо, навіть хтось із читачів має власні спогади, пов’язані із цими місцями. Не впізнає, бо все це так чи так лишилося в минулому, дистанція до якого — тільки спогади, дещо викривлені флером ностальгії та ідеалізації нашого дитинства. Роман «Перші» актуалізує ці спогади, ніби оживлює на кілька годин Київ тих часів, і він постає перед читачем невимовно теплим, рідним, безпечним, як-от на обкладинці книжки, навіть якщо для читача він насправді ніколи таким не був.
Читайте також: Молода українська література: вигадані світи, еміграція та всюдисущі панельки
І в цьому, либонь, головна перевага роману. На тлі безпросвітної похмурості сучасної літератури та загрозливого обличчя реальності ця книжка виділяється своєю безумовною й позаконтекстною простотою та світлістю. Цю книжку цілком заслужено можна назвати банальною, наївною, максималістською, але водночас — безмежно доброю та приємною. Тож роман «Перші» — це та доза простого й доступного дофаміну, якої останнім часом украй бракувало в українській літературі та яка нагадує про часи, коли найбільшою проблемою було купити модні кеди, а станції метро асоціювалися не з укриттям, а з побаченнями.
А ще ця книжка — ілюстрація того, як можна працювати зі своїм минулим, такий собі вказівник, на що в цьому минулому можна опиратися. Є люди, які лишаються з нами фізично або на рівні спогадів, є локації, що зберігаються або матеріально, або у фундаменті пам’яті, є пісні, картини, вчинки — словом, безліч тригерів, безліч маяків, які витворюють контури наших історій. І не обов’язково летіти в Джайпур на медитацію чи проходити арттерапію, як це робить Влада, щоб упорядкувати власне минуле. Достатньо прочитати такий роман, як «Перші», — і він спрямує тебе назад, примусить переосмислити свої помилки й, зрештою, просто запросить ще раз озирнутися на минуле, на яке зрідка таки варто дивитися.