Самовидець із Кембриджа: пригоди британця Едварда Деніела Кларка в імперії невігластва (част. І)

Портрет мандрівника замолоду

Доба Просвітництва породила європейську моду на пізнавальну мандрівку — ґрандтур (grand tour), який вважали за чудовий спосіб формування особистості. Велика подорож мала особливий попит серед британської аристократії. Гарним тоном напередодні початку кар’єри політика або чиновника вважали відвідання Рима, Неаполя, Парижа, Афін, іноді — Каїра чи Єрусалима. Власні враження про пам’ятки, краєвиди, побут народів, пережиті пригоди неодмінно записували та публікували. З’явився навіть окремий вид мандрівних записок — тревелог — дорожні замітки у формі щоденника, листів додому чи системного опису відвіданих країв. Вояжери любили модні поїздки на континент, утім, Росію відвідували нечасто. Водночас у другій половині XVIII століття лише для європейського споживача російська влада намагалася створити ілюзію передової та успішної країни. Не раз наголошували на тому, що Росія покінчила з дикістю, активно захищає православних християн на теренах Османської імперії, а приєднаний Крим позиціювали як вітрину оновленої модернізованої імперії. Щоб підтвердити відповідні наративи й замилити очі іноземцям, імператриця вела вільнодумне листування з просвітниками Вольтером і Дідро, у приєднаних районах будували потьомкінські села, а в зарубіжній пресі формували імідж Єкатєріни ІІ як освіченої поборниці ідеалів свободи й рівності.

Серед європейських мандрівників, які наприкінці XVIII століття завітали до імперії Романових і намагалися побачити більше дозволеного, вирізняється британець Едвард Деніел Кларк. Він народився 1769 року в місті Віллінґдон у графстві Сассекс у родині парафіяльного священника, який встиг послужити помічником британського губернатора Менорки. Його прадідом був англійський теолог, поліглот і перекладач Вільям Воттон. 1790 року Едвард Кларк закінчив коледж Ісуса Кембридзького університету. Британець мав різноманітні сфери інтересів: давні мови, поезія, хімія, мінералогія, ботаніка, антична історія, зоологія, етнологія, археологія та колекціонування. Також він розважав однокурсників модним тоді повітроплаванням.

Після закінчення університету працював домашнім учителем, а за рік став компаньйоном, тобто особою, що супроводжувала молодих аристократів у їхніх мандрівках. Спершу 1791 року Едвард Кларк мандрував разом із Генрі Тафтоном Британією та Францією, а вже в 1792–1794 роках у товаристві однокурсника барона Томаса Бервіка відвідав німецькі землі, Швейцарію і тривалий час мешкав у Неаполі. На континенті Кларк на власні очі бачив французькі революційні війни, мав аудієнцію у двох італійських монархів, не раз піднімався на вулкан Везувій та водив екскурсії, вивчив французьку й італійську мови. Після повернення додому почав писати статті до газет, видав першу книжку та відновив репетиторство. 1796 року був гувернером сина лорда Уксбріджа в поїздці до Шотландії.

У головну мандрівку свого життя Кларк вирушив 20 травня 1799 року разом із 19-річним вихованцем Джоном Мартеном Кріппсом. Компанію їм склали 31-річний Вільям Оттер (згодом стане першим директором Королівського коледжу в Лондоні та єпископом Чичестера) і 33-річний Томас Роберт Мальтус (засновник сучасної макроекономіки й мальтузіанської теорії). Пілігрими відвідали Данію та Шведське королівство, зокрема Норвегію, Лапландію й Фінляндію.

Мандрівники були в захваті від краєвидів і рівня розвитку Швеції. Зокрема, шведські дороги здалися вояжерам кращими за британські шляхи. Тоді як природа й гостинність шведів справили на Едварда Кларка таке яскраве враження, що Швеція здалася йому найкращою країною Європи.

Принагідно мандрівник відвідав університети в Або та Упсалі, а також запустив повітряну кулю поблизу полярного кола — у лапландському Торнеа. Спершу пілігрими планували швиденько оглянути Скандинавію та повернутися додому. Однак під враженням від Північної Європи мандрівники захотіли побачити Сибір або Каспій. Поблизу шведського озера Венерн компанія друзів розділилася — подорож продовжили тільки Кларк і його юний підопічний Кріппс, а Мальтус з Оттером вирішили повернутися додому. Головний мотив, що спонукав Кларка відвідати Росію, полягав у тому, щоб побачити східні кордони Європи, про які мало писали європейці та які нечасто відвідували мандрівники. Оскільки Росія тоді не входила в туристичні маршрути, то серед іноземних гостей країни були переважно дипломати й наймані службовці. Проте цього разу до імперії Романових прямував професійний подорожувальник.

Росія насправді: варварство замість Просвітництва

Уже 26 січня 1800 року Едвард Кларк прибув до Росії, де швидко помітив кордон «між цивілізацією та варварством». Спочатку іноземець зосереджував увагу на місцевій екзотиці. Зокрема, він помітив, що жителі важче переносять холод, на відміну від британців. Його веселили кумедні бурульки на бородах візників, а також те, що в Петербурзі опера не проводиться, якщо температура опускається нижче –17 ^оС. Натомість більший контраст намітився на шляху з Петербурга до Москви, куди мандрівники вирушили 3 квітня. Спочатку вони відвідали Царськосільський палац, де розрекламовану бурштинову кімнату Кларк назвав погано влаштованим «жалюгідним марнотратством», що не створює ні краси, ні пишності. Натомість іноземців здивувало, що більшість робіт фламандських художників тримали в підвалі. Дорогою пілігрими нерідко бачили будинки, споруджені лише для прийому Єкатєріни ІІ. Поступово видовище палаців змінили потворні ізби. Гнітюче враження справив вигляд містечка Єдрово, де була одна широка вулиця з перемазаними багнюкою дерев’яними халупами, у яких замість вікон виднілися маленькі отвори.

До Москви пілігрими прибули 8 квітня 1800 року, де, за словами Кларка, багатство й елегантність змішувалися з варварством і розпадом. Місто виявилося своєрідною квінтесенцією імперії: на віддалі сяяли куполи храмів та розмальовані шпилі палаців, однак відразу за міською брамою лоск змінювали краєвиди почорнілих дерев’яних хат, свинарників, розкиданих будматеріалів, складів, смітників.

Кларк не міг второпати, куди поділася Москва. Найбільше місто імперії було нудним, надзвичайно брудним велелюдним поселенням із жахливо вимощеними вузькими вуличками, покритими шаром бруду. На цьому тлі дисонували пишні екіпажі, до яких запрягали від чотирьох до шести коней.

Повсюдний бруд доповнювала загальна розпуста, пошесне крадійство й атмосфера підозріливості. Листи додому піддавалися перлюстрації, тому Кларк писав тільки про рослини. Чесного листа він зміг відправити, лише коли йому вдалося виїхати з Росії. В опублікованих згодом подорожніх записках британець часто наводить приклади деспотизму влади, яку уособлював контроверсійний монарх Павєл І. Імператор поєднав у собі риси прогресивного реформатора та ексцентричного деспота-самодура. Його тиранія супроводжувалася повсюдною корупцією. Кожен співробітник поліції мав власне уявлення про забезпечення порядку. На догоду примхам імператора поліціянти могли здійснювати переслідування за «невідповідні» форми капелюха, зачіски, довжину волосся, колір чобіт. Британцям вказали, що всі мали б знімати головний убір перед портретом монарха. Як потім з’ясувалося, поліціянт просто хотів отримати рубль хабаря. Імператор Павєл І боровся зі спадщиною своєї матері: відбувалася повсюдна зміна кадрів (звільнено 7 фельдмаршалів, 333 генералів та 2261 офіцера), зносили встановлені верстові стовпи, зупинилося фінансування розбудови Одеси, було скасовано перейменування деяких міст (Севастополь знову став Ахтіаром, Феодосія — Кафою, Сімферополь — Ак-Мечеттю, а Єкатеринослав отримав назву Новоросійськ), вийшли на свободу політв’язні (серед них Тадеуш Костюшко), були відновлені тілесні покарання для дворян та обмежено дворянське самоврядування, Єкатерининський палац у Москві перетворено на казарми, забальзамоване тіло Потьомкіна поховане в землі. Окрім того, Павєл І втягнувся в зовнішньополітичну авантюру: узяв опіку над братами ордену святого Іоана Єрусалимського на Мальті та став їхнім великим магістром. Проте Кларк висміював імператорське захоплення мальтійським орденом. Позаяк брати-іоаніти давали обітницю бідності, цнотливості й послуху, це здавалося немислимим серед «океану російської корупції».

Антропологія росіян очима іноземця

Типологічно Московія нагадувала Кларку Неаполітанське королівство, де панував аморальний і деспотичний режим, а населення було неосвіченим та забобонним. Мешканці російських сіл видавалися схожими на лапландців: вони так само мали взуття з березової кори (лапті) та ходили до лазні. Оскільки в російських банях процвітала розпуста, мандрівник проігнорував запрошення до місцевої лазні й відвідував єдину в Москві грузинську купальню.

Спершу в Кларка склалося негативне ставлення лише до російської влади та нейтральне — щодо росіян. Однак поступово вояжер зрозумів, куди потрапив, і передумав їхати вглиб країни, до Сибіру та Каспію. Він «мовчки сумував», коли згадував Швецію, і почав шукати шляхи, як залишити Росію. Потроху мандрівник став помічати, що, окрім влади, в імперії Романових нездоровим було саме суспільство, у генах якого — масова корупція, крадіжки, пияцтво, розпуста. У росіянах дивним чином уживалися лінь і працьовитість, а мерзенні риси були однаково притаманні як селянам, так і аристократам. Кларк вважав, що якби дворянина віддалили від царського двору, той би теж відростив бороду, почав їсти ріпу та бити дружину.

Також британець стверджував, що універсальними рисами росіян, незалежно від їхнього майнового та соціального статусу, були тиранія (у державі, помісті чи родині), рабська покірність щодо вищих за рангом і зарозумілість щодо залежних від себе осіб, внутрішнє несприйняття свободи, неосвіченість, марнотратство, хитрість, жорстокість, варварство, забобонність, озлобленість, грубість, негостинність, заляканість, неохайність і бруд.

Цікаво, що головний талант росіян, на думку Кларка, полягав у неймовірно розвиненому вмінні наслідувати. Ця риса стала вершиною російського інтелекту та принципом усіх досягнень. Зокрема, британець помітив, що росіяни нічого свого не мають, проте відсутність власної продукції та винаходів компенсують умілим копіюванням. Він наводив приклади масової підробки ювелірних виробів (мальтійські та венеційські золоті прикраси), копіювання срібних речей з імітацією знаменитого шефілдського клейма (столові прилади, чорнильниці, ножиці, штопори). До слова, собор Васілія Блаженного Кларк вважав яскравим прикладом татарського впливу.

Читайте також: Казань vs Москва: зруйнована цивілізація та шанс на реінкарнацію

Пілігрим зауважував, що росіяни зовсім неосвічені, але компенсували нестачу знань позерством й акторством. Поряд із пияцтвом найпоширенішими вадами були крадіжки, биття, розпуста, невігластво. Крали всі: від першого міністра до лакея й солдата. Наприклад, під час хресної ходи, до якої з інтересом долучилися англійці, росіянин правою рукою несамовито хрестився, а лівою заліз у кишеню одному з іноземців. Щойно в імперії сходило сонце, в усіх усюдах починалося масове бичування та побиття. Тому росіяни не бажали йти до війська (1793 року пожиттєву військову службу замінили на 25 років). Командири регулярно били підлеглих і були більш розпусними, ніж селяни. Дорогою Кларк зустрів донських козаків, які поверталися додому пішки з італійського походу. Вони здавалися голодранцями, бо офіцери відібрали їхнє майно й залишили на чужині.

Універсальною національною традицією була величезна кількість забобонів. Релігійний фанатизм і невігластво розвинені так, що навіть «невихований дикун Південної Америки мав більш розвинене раціональне мислення від росіян», а місцеві забобони називав докором людському розуму та сатирою на благочестя. Перебуваючи в Москві, мандрівники стали свідками небаченої в Європі пишності під час квітневих Великодніх гулянь. Головна церемонія, що відбувалася в Успенському соборі Кремля, нагадала Плутарховий опис церемонії пошуку Осіріса. Назагал, на думку Кларка, римські процесії програвали в пишності, а венеційський карнавал — у марнотратстві та розпусності. Після завершення Великого посту й виголошення фрази «Христос Воскрес» починався тижневий марафон несамовитого викидання грошей на вітер, об’їдання, пияцтва, розпусти й азартних ігор.

Цікавою виявилася травнева зустріч із московським митрополитом Платоном Лєвшиним у Ніколо-Перервінському монастирі. Ще з початку XVIII століття Пьотр І офіційно підпорядкував церкву державі: було скасовано патріархію, церкву контролював цивільний чиновник (оберпрокурор Священного Синоду), а найвищим із власне церковних ієрархів РПЦ став московський митрополит. Митрополит Платон був вихователем імператора Павла І та підтримував його дії. Натомість до державного укладу імперії та підпорядкованого становища церкви ставився несхвально. Церковнику більше імпонувала британська конституційна монархія, він симпатизував Наполеону І й висловлював невдоволення захмеленим гультяйством російської армії. Співрозмовники спілкувалися французькою мовою, щоб їх не змогли підслухати монахи.

Країна без еліти

Окрему увагу британець приділив російському дворянству. На подив іноземця, для дворян не було б покаранням вигнання з країни, адже вони до неї зовсім не прив’язані. Ба більше, Кларк помітив, що нобілітет побоювався жити в селах через острах помсти з боку селян. Британця дивувало, що 1762 року дворяни вбили Пєтра ІІІ, який був їхнім найбільшим другом. За його нетривалого правління аристократів звільнили від тілесних покарань, їм дозволили виїзд за кордон і продаж маєтків. Вояжер зауважив, що представники російської знаті любили марнославні хизування. Аристократи один перед одним вихвалялися розкішшю та коштовними дрібничками. У Москві організовували пишні бали й маскаради, утримували приватні театри та наймали італійських лакеїв, купували величезну кількість іноземних картин. У столичному ресторані порція стерляді коштувала фантастично дорого — еквівалент 50 фунтів. Для порівняння: Едвард Кларк з усіма підробітками за рік заробляв 90 фунтів, а тижневі витрати британської родини середнього достатку становили один фунт.

Читайте також: Чи можлива демократія в Росії? Погляд історика

Мандрівника також шокувало лицемірство російських дворян, які без тіні смутку стверджували, що в Англії більше рабства. Вони казали, буцімто «барін» у випадку лиха полікує й дасть притулок кріпакові. Натомість британець бачив іншу картину: нерідко дворяни мали десятки тисяч «душ» (наприклад, позашлюбний син Єкатєріни ІІ граф Бобрінскій був власником 70 тисяч селян) і відправляли відпрацьовувати панщину всіх кріпаків обох статей, починаючи з десятирічного віку. На практиці поміщики нерідко виявлялися садистами та всіляко знущалися зі своїх селян. Випадок Дар’ї Салтикової (яка в середині XVIII століття протягом семи років убила, імовірно, 139 із 1200 панщинників, що їй належали) не був поодиноким. На межі століть бузувірські «забави» російських латифундистів тривали. До Кларка доходили відомості, що в Костромі неназваний поміщик прибив людину до хреста. Завдяки розголосу стали відомі інші випадки злочинної сваволі всевладних дворян-самодурів.

Наприклад, генерал-майор Лєв Ізмайлов міняв кріпаків на собак та утримував гарем із 30 наложниць віком від 12 років; рузаєвський поміщик Ніколай Струйскій бавився в суддю-прокурора в одній особі: приписував кріпакам вигадані «злочини», влаштовував театралізовані судилища й піддавав «засуджених» тортурам; княжна Алєксандра Козловская наказувала роздягати підневільних чоловіків і жінок, нацьковувала на них псів і била по геніталіях; чухломська поміщиця княгиня Анна Шелєспанская, перебуваючи напідпитку, протягом 16 років різками засікла до смерті 18 селян.

Спостерігаючи за московитами, Кларк дійшов висновку, що російські селянин і князь — однаково варвари. Британець зауважив, що майже всі росіяни нечасто мили голову, ходили з брудним волоссям, полюбляти їсти сиру ріпу й пити квас. Так само універсальною проблемою був педикульоз. З паразитами боролися тим, що сушили одяг над вогнем. За словами вояжера, цю процедуру здійснювали всі московити: від селянина-кріпака до генералісимуса Суворова та імператора Павла І. Особливо мандрівників приголомшили будинки російської знаті, де посуд, меблі й прикраси мало не потопали в бруді, а «нездорова гидота погано приховувалася за зовнішнім блиском». Попри те що дворянські карети могли мати по шестеро коней, худоба була недоглянута й понівечена, віжки — гнилі та по сто разів перев’язані вузлами. Також іноземець вказав на патологічну жадібність російських аристократів, які критично мало платили слугам і вдягали їх у лахміття. Окрім того, характерною рисою росіян було нечесне ведення бізнесу з іноземцями.

Оскільки Кларк і Кріппс були підданими британської корони, вони потрапили під негласний нагляд поліції. Однак це лише розпалювало інтерес до них серед російських дворян, де добрим тоном вважалося напівтаємно запросити до себе в гості вихідця з Туманного Альбіону. Траплялися й казуси, як, наприклад, на адміральському прийомі в Миколаєві, де їх представили англійськими мілордами. Коли ж британці відповіли, що не мають ніяких титулів, із ними припинили спілкуватись і принесли їм порожні тарілки.

Мандрівники постійно стикалися з різноманітними заборонами. Наприклад, на території Кремля Кларку не дозволяли робити замальовки. Хоча росіяни мало читали, була величезна кількість заборонених книжок, а в книгарнях регулярно проводили обшуки. Зупинення імпорту літератури посилило книжкову контрабанду. Дворянство читало зрідка, і переважно їх цікавили розпусні французькі новели. Примітно, що серед несмаку попит мали заборонені тексти. Зокрема, щоб почитати книжку засланого до Сибіру інакодумця Алєксандра Радіщєва, купці платили по 25 рублів за годину. За ці гроші можна було придбати коня.

Вояжер помітив, що російська економіка потерпала від інфляції, яку розігнали війни часів Єкатєріни ІІ. З 1786 року у Воронежі пуд яловичини здорожчав із 26 копійок до 2 рублів, пуд баранини — з 30 до 60 копійок. Також Кларк зауважив, що в обігу практично не було золотих монет, а на виробництві процвітала недбалість і бракоробство. Зокрема, 3 червня 1800 року пілігрими прибули до Тули, де вже майже століття діяв збройовий завод. Керівники стратегічного підприємства пиячили, а якість продукції була незадовільною. Тульські рушниці давали осічку в п’яти із шести пострілів.

Читайте також: В очікуванні варварів

Після Москви Кларк планував відвідати Київ і Правобережну Україну, щоб згодом через Львів потрапити до Відня. Однак для уникнення зайвих проблем із поліцією за порадою британського посла — ерла (графа) Чарльза Вітворта мандрівники взяли курс на Константинополь через Дон і Крим. Пілігрими могли їхати і вниз по Дніпру, але Кларка поїздка землями донських та чорноморських козаків привабила як більш авантюрна. Окрім того, ці землі були менш відомі європейцям, ніж українське Подніпров’я. Перед поїздкою Кларку вдалося роздобути рекомендаційні листи від донської старшини в Москві. Цікаво, що росіяни (поліція, офіцери, дворяни) застерігали від поїздки землями, населеними донськими козаками й українцями, мовляв, там процвітає розбій. Однак невідомий французький подорожувальник заспокоїв їх та порадив не переживати за власну безпеку й цілість речей. Згодом Кларк переконався в його слушності аж так, що часом здавалося, ніби знову потрапив до шведів. Натомість серед росіян немислимо було лишати речі без нагляду. Подорож тривала…