Я навіть не збираюся сперечатися про наявність у нас «культурного фронту», «інформаційного фронту» й решти цілком безпечних для життя й здоров’я «фронтів». Казати таке — дурість і недолугість, повторювати — несмак. Фронт у нас один, тільки дуже довгий, півтори тисячі кілометрів, решта — у найкращому разі сприяння йому, і досить про це. А от суперечки про участь у спільних заходах із росіянами в різних їхніх іпостасях цілком на часі, бо це ситуація, яка відтворюється й відтворюватиметься постійно, отже, і далі періодично з’являтимуться приводи для звинувачень відомих і заслужених колег (бо решта хейтерам не цікава) у безпринципності або зраді, хоча нам не звикати.
Розгляньмо типову ситуацію так, ніби не було цих скандалів, буквально з нуля — спокійно, sine ira et studio. Є український письменник, журналіст, філософ, режисер. Його запрошують на міжнародний фестиваль, ярмарок, бієнале, де серед інших бере участь хтось із «хороших росіян» (далі ХР™). Ситуація вже від початку погана за визначенням, бо якщо він / вона відмовиться, то заживе репутації представника «українських нацистів» («дивіться, які вони там жорсткі радикали, мовляв, диму без вогню…), а головне, залишить майданчик носієві потенційно ворожих повідомлень. Можна я своїми словами? Будь ласка: бойкот як спосіб просування ворожої ідеології. Гаразд, не просування, але сприяння в кожному разі. Скажете, занадто? Якщо ж, навпаки, він / вона візьме участь, то донесе нашу позицію там, де її варто донести, можливо, навіть дасть відсіч (!), натомість легітимізує участь зазначених ХР™ не просто в конкретному заході, а й узагалі в міжнародному інтелектуальному житті.
Порядок денний ХР™ у масі своїй нам добре знайомий, він нам неприйнятний.
— Це якщо загалом, а коли є деталі?
— Ніяких деталей, пофіг і нафіг! Усі одним миром мазані.
— Гаразд, а якби вам довелося сісти поруч з академіком Сахаровим, ви б погодилися?
— Ваш Сахаров бомбу робив, і взагалі він помер.
— А якщо з Валєрієй Новодворской?
— Вона теж померла.
— А з Борісом Нємцовим? Теж помер, кажете? Ну а… з Аркадієм Бабченком погодилися б?
— Ну він узагалі-то наш чувак, але ми все одно не хочемо легітимізувати, вони всі мають бути позбавлені права голосу. Якщо cancel, то вже cancel.
— Серйозно? А ви хто взагалі?
Скажу від себе: я особисто не готовий дискутувати з будь-ким із ХР™, якщо він представляє «хорошу Росію» (хоча, буду відвертий, мене давно ніхто не запрошує).
— А якщо не представляє? Ну, припустімо, виїхав звідти років 30 тому? Або 50?
— Байдуже, головне, як його сприймають організатори й авдиторія, а вони його запрошують і сприймають саме як представника Росії, і байдуже, що він сам собі думає.
— Чесно? Звідки ви знаєте, як його сприймають?
А справді, звідки я знаю? Дуже просто: я можу відстежити майданчик, програму, кураторів, традиції, також можу відстежити героя та його медіаслід, це не важко. Далі вже ухвалюватиму рішення. В індивідуальному порядку, залежно від контексту, що склався. Кон-крет-но. Щодо важливості просування українських сенсів скрізь, де можна, мовчу, бо вже незручно повторювати.
Спогади з відносно давнього минулого. Років 20 тому мене запросили модерувати цілком собі академічну й вельми респектабельну типу міжнародну панельну дискусію в Києві, у готелі «Русь». Робота нескладна: представляти учасників і стежити за регламентом. Обговорювали щось аморфно-безконфліктне на кшталт шляхів налагодження порозуміння між країнами нової Європи, але відбувалося це синхронно з, уявімо собі, офіційно проголошеним «роком Росії в Україні», буквально! Рік, нагадую, 2003-й. Даю слово Юрію Афанасьєву, нині вже теж покійному. Нагадаю, що Афанасьєв уже від кінця 1980-х був найрадикальнішим російським лібералом, але все-таки російським. Я тоді чимало спілкувався з ХР™, це була, серед іншого, моя робота. Від акторів і попзірок до політиків. М’яко кажучи, від небагатьох я залишився в захваті. Серед них були як ті, хто згодом остаточно вкрив себе ганьбою, пішовши на обслуговування режиму, так і ті, хто нібито (або не нібито) залишився вірним своїм переконанням. Тож московські зірки не були для мене новиною, проте Афанасьєв мене вразив. Нехтуючи регламентом і політесом, він замість відведених 10 хвилин говорив пів години. Детально, з аргументами й прикладами він пояснював, чого варто чекати від відносно нового володаря РФ. З того, що я запам’ятав, багато речей він передбачив у деталях, включно з війною. Але в залі не знайшлося більше нікого, хто підхопив би його думки. Організатори, схоже, були спантеличені, хоча форум організовувався не російським коштом, а за гроші якогось із західних посольств. Представники України щосили намагалися загладити інцидент, адже Росія — наш партнер, друг і товариш… Тож я зробив висновки: не так важливо, під яким брендом ти виступаєш, важливо, щó ти кажеш. Хоча авторство є безумовно складником повідомлення, про це я сподіваюся поміркувати згодом.
Але ближче до актуальних інформаційних приводів: письменника Андрія Куркова налаяли за те, що він нещодавно погодився ділити панель із російсько-американською письменницею та ЛГБТ-активісткою Машей Ґєссен. Серед медійних проєктів, які та в різний час очолювала, були московський журнал «Сноб», надто стильний, щоби бути майданчиком для змістовних думок, а також російська редакція радіо «Свобода», яку за пів року керування вона примудрилася розвалити до друзок. Про що з нею розмовляти, я не дуже розумію, проте Андрій, вірю, достатньо досвідчений полеміст, щоби розставити крапки над «ї», сам був свідком і співучасником. До того затаврували Юрія Андруховича за те, що він сів поруч із Міхаілом Шишкіним, який нібито є російським письменником, хоча пише давно німецькою, а паспорт у нього взагалі швейцарський. Я не вважаю критику визнаних метрів трагедією, зрештою, кожен має безумовне право висловитися на тему, у якій він не є ані експертом, ані носієм компетенції. Оскільки від булінгу до оргвисновків у нас — як від законодавчої ініціативи до публікації на сайті ВР, пропоную користуватися плодами свободи в повному обсязі.
Проте срачі справді відволікають від дискусій на важливіші теми, зокрема про засади культурної політики як такої та випрацювання відповідного інструментарію.
Що ж до міжнародних трибун, я б усе-таки пропонував довіритися тим, хто довів, що хоч трохи на цьому розуміється. Нема й не може бути жодних усталених правил поводження з ХР™, встановлених раз і назавжди. Усе залежить від персоналій і конкретної ситуації. Головне — результат: не підігравати ворогу, не сприяти тому, що Оксана Забужко називає bothsidesism (схильність давати слово обом сторонам, курва, «конфлікту»), не легітимізувати, але викривати позицію екзистенційного ворога. Навіть під час війни. Надто під час війни.