Переговори щодо двосторонніх гарантій безпеки для України просуваються повільно. Інакше не могло й бути, бо Україні випала сумна доля «першопроходця» в напрацюванні такої моделі. Станом на сьогодні, Київ дещо просунувся в перемовинах з державами — депозитаріями ядерної зброї: США, Великою Британією та Канадою. З керівництвом цих трьох держав обговорюються форма та зміст відповідних документів. Враховуючи прикрий досвід Будапештського меморандуму від 1994 року, який мав би захистити, але не захистив Україну від зовнішньої агресії, українські дипломати наголошують, що такі угоди мусять передбачати чіткі зобов’язання.
«Це має бути саме угода, а не меморандум чи декларації, ми вистраждали це рішення», — пояснив позицію Києва один працівник зовнішньополітичного відомства в розмові з Тижнем.
Зрозуміло, що предметний договір складніше й укладати, й ратифікувати, ніж загальну декларацію, тому швидких рішень чекати не варто. Нестача прецедентів у міжнародному праві також ускладнює процес, але це не привід опускати руки. Україні останнім часом не раз спочатку казали «ні», потім — «побачимо», а далі Київ отримав і наступальну зброю, і танки, і статус кандидата до Європейського Союзу. З безпековими гарантіями, очевидно, ситуація розвиватиметься аналогічно. Але поки що не зрозуміло, скільки часу знадобиться, щоб ратифікувати першу таку угоду.
«Ми не на змаганнях», — відповіла Тижню міністрка закордонних справ Франції Катрін Колона на спільній пресконференції з Дмитром Кулебою. А запитали ми, чи не планує її країна стати першою в Європі, хто надав би Україні гарантії безпеки. «Ми працюємо над цим, починаючи з Вільнюса, — уточнила очільниця французького дипломатичного відомства. — На саміті НАТО країни G7 висловили свою підтримку й намір укласти безпекові угоди з Україною».
Отже, поспішаємо повільно. Схоже, у перемовинах з американцями Київ просунувся трохи далі, ніж з іншими. Офіс Президента України офіційно повідомив про початок таких переговорів 3 серпня. «Зараз ми маємо 29 країн, які підписалися під декларацією, опублікованою G7 за підсумками саміту НАТО, — наголосив державний секретар Сполучених Штатів Ентоні Блінкен на пресконференції в Києві. — Ми — на ранніх стадіях прямих обговорень з Україною про те, якими будуть різні елементи. Інші країни аналогічно беруть участь або починають брати участь у цих обговореннях. І я думаю, процес розвиватиметься найближчими місяцями».
Читайте також: Калькулятор безпеки
Якою буде модель підтримки України в контексті перманентної російської загрози, поки що не зрозуміло. Західна преса часто посилається на досвід Ізраїлю та Південної Кореї, але запозичити його буквально нереально в принципі. «З огляду на географічні, історичні й політичні розбіжності між Україною та Ізраїлем ця модель узагалі не має сенсу», — вважає старший віцепрезидент Центру аналізу європейської політики (CEPA, Варшава й Вашингтон) Едвард Лукас. На його думку, для Києва «було б великою помилкою погоджуватися на будь-які варіанти, окрім повноцінного членства в НАТО».
«Україна (населення — 40 млн) має одного поганого сусіда; Ізраїль (населення — 10 млн) не має жодного хорошого, — пояснює Едвард Лукас. — Ізраїль має лише одного важливого союзника: далекі Сполучені Штати. Україна має їх багато, і переважно поряд. В обох країнах наявні внутрішні розколи, але різних масштабів. Війна звела нанівець мовні та інші розколи в Україні. Натомість поляризація в Ізраїлі зростає. Дуже малоймовірно (слава богу!), що повоєнне врегулювання територіального конфлікту в Україні виллється в щось подібне до Сектора Газа й Західного берега Йордану».
Досвід Південної Кореї також безпосередньо не проєктується на українську ситуацію. Згода на припинення вогню замість чіткої мирної угоди з прописаними репараціями та відшкодуваннями — це перспектива нової війни, якої не оминути. Північна Корея за військовим потенціалом та геополітичними амбіціями не порівнянна з РФ. 70 років миру на Корейському півострові — не аргумент у протистоянні Москви та Києва. Ідеться про зовсім інші цивілізаційні виклики й геополітичний контекст.
Можливо, рішення могло б знайтися, якби двосторонні угоди розглядалися не як замінник НАТО, а як шлях до нього. Американська військова база на території Південної Кореї — суттєвий демотиватор для Кім Чен Ина. Чи зупинила б аналогічна база в Україні росіян? Хіба на певний час, якщо РФ не припинить своє існування в межах нинішніх кордонів. Але ця пауза під парасолькою союзників могла б допомогти виграти час, щоб розробити принципово нову безпекову систему — у Європі та світі.
Потребу повного перезавантаження механізмів безпеки починають розуміти в західних столицях. Але розуміти — одне, прийняти цю реальність — інше, а почати конструктивно діяти — ще інше. Скільки часу знадобиться на напрацювання дієвої моделі, що врятує світ від самогубства? Було б добре, якби відповідь на це запитання знайшлася якомога швидше.