Наші ментальні мапи. Ренесансна фортифікація й барокові сади (ч. ІІ)

Магічний захист оборонних споруд

У ренесансній теорії містобудування й фортифікації особливу роль відігравав містичний складник. Основоположним для архітектурних уявлень Відродження був пошук концепції ідеального міста з досконалими пропорціями, вірою в захисну силу пентакля та дотриманням усіх ритуалів під час закладання споруд. Як зауважує Катерина Липа, на щільно фортифікованих теренах, мешканці яких перманентно перебували в стані готовності до війни, уявлення про оборонні споруди були сакралізовані. Ідеальне місто мислили гарно укріпленим, тож і Небесний Єрусалим на іконах Страшного Суду зображували у формі фортеці.

З другої половини XV століття на українських землях почали зводити фортифікації, що захищали від ранньої вогнепальної зброї. На XVI — першу половину XVII століть припав пік будівельної активності. Головною причиною була турецька загроза, що стала реальністю після облоги Відня 1529 року. На Волині, Поділлі та Галичині зводили муровані фортифікаційні споруди, тому дещо вціліло донині, на відміну від дерев’яно-земляних укріплень інших регіонів України. Протягом Хмельниччини та Руїни часу й коштів вистачало здебільшого лише на те, щоб підлатати найбільш ушкоджені ділянки наявних укріплень.

Коли постала потреба зміцнювати степові кордони, ренесансний інтелектуал Станіслав Оріховський-Роксолан запропонував концепцію захисту територій через розгалужену мережу міст. Своє «Напучування королю польському Зиґмунду Авґусту» 1543 року він починає зі згадки про нещодавні часи, коли «Скитія (татари. — Авт.) вдерлася до Русі і все тремтіло з ляку перед ворогом», і додає, що «ми в Русі щороку зазнаємо ворожих нападів». 

Поетика та політика

Як зазначає Наталя Старченко, певна відчуженість південно-східних околиць Великого князівства Литовського та відносно мала включеність еліти Київщини, Волині та Брацлавщини до центральних владних структур держави сформували відчуття окремішності від решти територій князівства. Про суб’єктність волинської шляхти свідчить їхня рішуча поведінка на Люблінському та інших сеймах. Хоча Річ Посполиту офіційно так і не визнали державою трьох народів, це питання поставало неодноразово. Перемогою стала згадка про руський народ поруч із польським та литовським у Генріхових артикулах 1573 року — одному з найважливіших документів Речі Посполитої, на якому 1576 року присягнув новообраний король Стефан Баторій, а згодом і всі його наступники. Після Люблінської унії більшість українських земель опинилася в межах однієї держави, і це дало змогу здобути досвід спільного життя, політичної культури спілкування з володарем та відповідального ухвалення рішень.

Читайте також: Homo viator. Про мобільність барокової людини в ранньомодерній Україні

Завдяки плідній роботі сучасних українських істориків ранньомодерної доби ми вже звикли до думки, що Річ Посполита — це й наша держава також. Подібна асоціація щодо Великого князівства Литовського досі на етапі формування. Тим часом саме у Вільні вперше в історії Східної Європи 1522 року була видана руська книжка, а далі місто стало потужним центром книгодрукування, релігійним та культурним осередком руської традиції.

У ранньомодерну добу на зміну середньовічній осі півночі — півдня прийшов поділ на схід — захід, не в останню чергу через поділ на Східну й Західну церкви. Яскраві втілення імагологічних категорій «своїх» та «інших» поставали на сторінках полемічної літератури. Єзуїт Петро Скарга використовує образ хитромудрих греків, що одурили руський народ, завівши в темряву незнання та навмисне ізолювавши від цивілізованого світу через винайдення кирилиці. Йому опонує Герасим Смотрицький та острозький гурток книжників — до слова, спершу поліконфесійний, позаяк князь Василь-Костянтин Острозький зібрав для перекладу Біблії знавців давніх і нових мов різних віросповідань. За його часів в Острозі співіснували православні храми, антитринітарські та кальвіністські збори, римо-католицька школа при фарному костелі, татарська мечеть із медресе, єврейська синагога з ешіба — школою коментаторів Талмуду.

Хоч як парадоксально, попри полеміку, а може, і завдяки їй відбувалася інтенсивна взаємодія та плідне культурне збагачення між православними, протестантами, католиками й представниками унійної церкви. Ця модель співіснування різних конфесій і релігійної терпимості в Речі Посполитій викликала подив тогочасних інтелектуалів Західної Європи, де релігійні війни набули кривавого характеру, натомість у Речі Посполитій інтелектуальний простір і друкарні були відкритими до міжконфесійної дискусії, а в поширених міжконфесійних шлюбах не було обов’язку змінювати віру.

Простір стає аргументом православних книжників у полеміці з опонентами. Ідентичність і вселенськість — характерні антиномії для бароко, зацікавленого в осягненні свого місця у світі. В орбіті київського християнства в XVII столітті книжники вибудовували образ Києва як Нового Єрусалима, утілюючи намір утворити новий культурний центр Східної Європи. Ця програма мала чимало складників, зокрема освітній та книговидавничий, проте не лише їх.

Митрополит Петро Могила діяв комплексно та стратегічно: він зібрав чудеса Печерської Богородиці й доручив ченцеві Афанасію Кальнофойському написати трактат «Тератургима», що зробив би Київ центром паломництва та закріпив за ним статус святого місця.

Наративна ідентичність барокового Києва

На початок XVI століття Київ дещо підупав на славі, маючи статус пограничного міста, на противагу візії Києва в руській літописній традиції як «честі, і слави, і величності, і глави всім землям Руським». Околичність як головна прикмета колишнього центру засвідчена в королівських привілеях та пільгах містянам, яких названо «людьми українними». Було вигідно створювати саме такий самообраз, оскільки це гарантувало чимало переваг, як порівняти з іншими містами.

Як зазначає Наталя Білоус, киян звільняли від обов’язку надавати коней для послів, вони не мусили сплачувати податки й відбувати повинності з охорони міських мурів, виконувати безоплатні ремонтні роботи з благоустрою замку.

Звільнення від цих обов’язків, неуникних для мешканців багатьох інших міст Корони Польської і Великого князівства Литовського, було надано численними королівськими привілеями з посиланням на «українну» позицію міста. Прохання зважити на «українне» розташування слугувало виправданням різноманітних потреб. Наприклад, у листі від 6 вересня 1621 року київський війт і райці просили захистити містян від участі в оголошеному королем посполитому рушенні, посилаючись на богопокинутість і «українне» становище, і покладали надії на заступництво воєводи Томаша Замойського як на останній прихисток.

Водночас у царині духовній кияни успішно протистояли загумінковості. 1618 року з’явився друком панегірик печерському ігуменові Єлисею Плетенецькому, який заснував лаврську друкарню й запросив до Києва зі Львова — тодішнього культурного центру — провідних інтелектуалів, і відтоді місто послідовно названо богохранимим.

Читайте також: Доба Бароко: коріння нашої самобутності

Барокові книжники порівнювали Київ з Єрусалимом і Константинополем за формулою богоспасаємого града, називали Атенами за високий інтелектуальний та духовний рівень. Після того як Петро Могила розпочав прогресивну освітню реформу за європейськими взірцями, у зображенні Києва з’явилися античні конотації. Наприклад, професор риторики Лаврської школи Софроній Почаський присвятив своєму патронові панегірик «Евхаристиріон, або Вдячність», у якому порівняв Київ із Парнасом і Геліконом, оселею муз і Аполлона. Серед інших моделей для наслідування в наративній ідентичності Києва з’явилися навіть Париж із Сорбонною.

Лазар Баранович пише в листі, що, шукаючи перекладача для латинського тексту, звернувся по допомогу до київських колег, бо «Київ цим славиться. Оскільки він — руський Париж, то коли не буде відповіді з Києва, як з розумної голови, ця справа завмре навіки».

Хоча Київ не був гетьманською столицею, за ним і надалі визнавали особливий статус. Ба більше, Пилип Орлик у панегірику Іванові Мазепі оспівує гербового орла й величає Київ новим Римом. Одноголовий орел містить алюзію до образу «avis Romana», римського птаха — символу імператорської влади. Феофан Прокопович у вірші «Похвала Борисфену» також вдається до давньоримського дискурсу, вживаючи поняття Urbs на позначення конкретного міста Києва та Imperia щодо держави. Проте уподібнення Києва до Рима не розвинулося через міжконфесійну полеміку, а надто через наростання імперськості Московії, що сама претендувала на статус Третього Риму.

Термін «нація» є анахронізмом для XVII століття, однак джерела свідчать, що і освічені мешканці українських земель, і їхні сучасники-чужинці відчували, що на цих теренах, хоч би якою назвою їх не означували — Русь, Україна, Гетьманщина чи Малоросія, — живуть люди, відмінні від поляків, жмудинів (литовців), литвинів (білорусів) та московитів. Чільну роль у поступі самоусвідомлення поруч із мовою відіграло те, що тепер називають винайденням традиції та історичною пам’яттю. Свою спадкоємність із Руссю майже синхронно почали вибудовувати руські шляхтичі, домагаючись рівних прав у Речі Посполитій, й інтелектуали, артикулюючи тяглість державної та культурної традиції від Русі. Петро Могила ініціював процес канонізації середньовічних руських святих, сприяв відродженню давніх святинь — Софійського собору, Десятинної церкви. Наступні покоління книжників далі формували модель успадкованої руської слави. Апофеозом містеріального зв’язку з Руссю стала постановка трагедокомедії «Володимир» Феофана Прокоповича 3 липня 1705 року. Тоді, за гетьманування Івана Мазепи, буцімто просто на київських пагорбах лицедії зображували втілене пророцтво апостола Андрія Первозванного про світло й велич, провіщені майбутньому граду.

Улюблені локуси бароко

Окрім політичної уяви, працювала й уява поетична. Просякнута символізмом барокова свідомість особливо вподобала кілька просторових образів, що стали метафорами життя: сад, ярмарок, театр, дорога.

Читайте також: Друге цвітіння бароко в Гетьманаті Павла Скоропадського

Символіка саду в літературі бароко повертає відчуття первісної гармонії Творця і Його творіння. Кожен з авторів утілює цю ідею на свій штиб. Зокрема, двері у світ творчості прочиняє професор поетики Митрофан Довгалевський у трактаті «Сад поетичний, вирощений задля збирання квітів і плодів віршованого і прозового слова в Київській Могильно-Зборовській академії для більшої користі українському садівникові і його Православній Батьківщині біля Йорданського і Марійського морів у році, у якому особливо чудове місце дало наказ [здобути] зброєю Озов, 1 вересня 1736 року». Антоній Радивиловський у збірці проповідей «Огородок Марії Богородиці, розмаїтими квітами словес на праздники Господські, Богородичні та святих» вибудовує простір духовної чистоти, у якому розквітають людські чесноти, викорінена влада гріха, а щедрість Божого дару дає плоди, підживлені людським завзяттям. Збірка Григорія Сковороди «Сад божественних пісень, прозябших із зерен Святого Письма» запрошує читача в оселю духа, досконалий простір райського саду, насаджений рукою Творця. Флористичну символіку використано й на гравюрі «Вертоград печерський» із Києво-Печерського патерика 1661 року: виноградна лоза в’ється з печери, у її гронах — парсуни монахів, угорі — ікона Успіння Богородиці, а про корені дбають святі Антоній і Феодосій.

Театральність як наскрізна метафора барокової культури втілена у вертепі з триповерховою будовою світу, де людина перебуває поміж раєм і пеклом. Комічні сценки-інтермедії зі шкільної драми містили власний набір персонажів-масок — простакуватих Климка й Стецька, Жида, Цигана, Волоха, Грека, Чорта. Ярмарок нерідко був і місцем дії вистави, і місцем її інсценізації. Торжище можна розглядати як своєрідну модель суспільства в мініатюрі, де діють різні етноси, соціальні групи та вікові категорії. Крутійство, змішання мовних кодів і жарти на гастрономічну тематику давали змогу відвідувачам вистави ніби зазирнути у дзеркало.

Ще один наскрізний мотив барокової культури — дорога, що пролягала крізь реальні й вифантазувані простори.

Мандровані дяки в різдвяних та великодніх віршах створювали гастрономічні утопії про школу, накриту пирогами, підперту книшами та политу сметановим дощем.

Не були рідкістю й подорожі в потойбіччя — як до праведників, так і до грішників, до того ж інтер’єр пекла зображували за зразком тогочасного побуту.

Барокові автори цікавилися дійсною та уявною будовою світу. Поширення наукових знань сприяло появі наукових понять і технічних метафор у вокабулярі духовних осіб. Наприклад, у передмові до Густинського літопису XVII століття переписувач Михайло Лосицький порівнює любов до Батьківщини із силою притягання магніта. Самійло Величко, окрім козацького літопису, пише «Космографію».

Григорій Сковорода, розмірковуючи про марні пошуки щастя в конкретному місці на землі, згадує Версаль і Канарські острови.

Паломник з багатолітнім досвідом Василь Григорович-Барський пише тревелог із подробицями, де спинятися прочанам, де нагодують, а де надурять з фіктивними реліквіями. Подорож як духовну практику впроваджує засновник странництва Паїсій Величковський. Ще один оригінальний варіант подорожнього сюжету — мандрівка ченця, а згодом архімандрита Луки Яценка до Запорізької Січі, описаної як такий собі світський чоловічий монастир із власним уставом.

Для барокових подорожан значну цінність становив сам шлях. Зокрема, ігумен Берестейського монастиря Афанасій Филипович присвячує свій «Діяріуш» подорожі по привілей до Московського царства, у яку він вирушає, побачивши у видінні Богородицю. Він описує свій важкий шлях — зимову дорогу й бурю снігову, — нічого не кажучи про результат мандрівки. На відміну від паломницької прози, тут немає руху до святині: святиня (Куп’ятицька ікона Богородиці) сама рухається з Филиповичем крізь життєві скрути.

Роль особистостей у впорядкуванні простору

Впадає в око міфологізована чи дійсна активність жінок у розбудові культурно-освітніх інституцій барокової доби. Галшка Острозька увійшла в історію як фундаторка Острозької колегії, Галшка Гулевичівна — Київської братської школи. Княгиня Регіна Соломирецька профінансувала монастир і школу в Гощі (рівень викладання в ній засвідчують постаті ректорів Ігнатія Оксеновича-Старушича та Інокентія Ґізеля). Почаїв завдячує своєю відновою після занепаду шляхтянці Ганні Гойській, яка 1597 року передала монастиреві чудотворну ікону та щедрі пожертви на утримання вісьмох ченців і двох дяків.

У цьому вшануванні жінок як заступниць над духовними осередками можна вбачати наслідування марійного культу, жіночого варіанту imitatio Christi. Починаючи з чуда в Константинополі, коли Богородиця захистила місто та його мешканців своїм покровом, Пречиста часто постає в культурі як рятівниця й покровителька сакральних просторів. Є легенда про те, як турки під час війни 1672–1676 років узяли в облогу Почаївський монастир, а дух отця Йова Заліза (натоді вже покійного) благав про допомогу Божу Матір:

Ой вийшла, вийшла Божая Мати,
на хресті вона стала.
Кулі вертала, турків прогнала,
монастир врятувала.

Понад 100 років почаївські ченці не приймали Берестейської унії, однак перехід Київської православної митрополії під юрисдикцію Московського патріарха 1686 року спонукав до рішучих дій задля захисту ідентичності. На початку XVIII століття почаївська чернеча громада приєдналася до унії та незабаром сформувала потужний василіянський осередок. Коли на Гетьманщині й Слобожанщині посилилися заборони українського книгодрукування, а інтелектуалів почесно-примусово вивозили до Росії, Почаїв намагався компенсувати ці втрати. На зміну мовчазному й аскетичному духовному світу Львівської єпархії XVII століття прийшов видавничий бум і активна культурно-просвітня діяльність.

Загалом «якісний», насичений сенсами простір у ранньомодерну добу, як і нині, не поставав сам собою, а мав бути створений чиїмись зусиллями. Недарма Олександр Митура прославляв світло добрих справ Єлисея Плетенецького, а Герасим Смотрицький порівнював князя Василя-Костянтина Острозького з хрестителем Русі: «Володимир свій народ просвітив хрещенням, а Костянтин освітив Святим Письмом». Потужні особистості центрують довкола себе простір: Йов Княгиницький засновує Скит Манявський, Лазар Баранович вдихає життя в Чернігівські Атени. Мапування осередків засвідчує, що культура можлива там, де є мотивовані люди, що її рухають.

Читайте також: Наші ментальні мапи. Просторові уявлення в давній і середньовічній культурі (ч.І)

Люди бароко розмірковували про швидкоплинність буття, намагалася жити тут і тепер та прагнули доторкнутися до вічності. Вифантазовували метафізичну браму раю, літорослі творчого саду й пекельні кола для грішників. Вони приймали виклик нескінченності, ставили запитання, що не мають відповіді, вигадували концепти, які потребують від читача співтворчості. Такими внутрішньо вільними можна бути лише у своїй державі. ХІХ століття зробило ці землі провінцією, про що йтиметься в наступному матеріалі.