Сцена перша
Наше знайомство відбулося восени 1988 року. В Інституті Святого Володимира в Торонто я відкриваю виставку «Ex Oriente Lux» («Світло іде зі сходу»). Представляю роботи молодих митців з Польщі з українським корінням. Серед них Мірослав Машлянко, який сьогодні відомий і визнаний, а тоді дебютував своїми екологічно приязними інсталяціями.
Семирічний Орест, цікавлячись незвичайними предметами з дерева та каменю, намагається з’ясувати, як вони тримаються разом. Майстрування з інсталяцією закінчується катастрофою: складно побудована конструкція миттю перетворюється на купу дощок, патиків і каміння.
Орест намагається швидко покинути місце «злочину», але батькова рука ловить його. Тарас енергійно трясе сина зі словами: «Що ти накоїв, сину?». Через мить «на сцені» з’являється Оксана, мати Ореста. Вона спокійно дістає із сумочки чекову книжку й передає мені чек зі словами: «Чи вистачить $100, щоб відновити пошкодження?». Так я познайомився з Оксаною. Наступного дня Мірек Машлянко ефективно реконструював свою роботу. Ми ніколи не депонували чек.
Сцена друга
Початок 1990-х. У мене серйозна травма спини, я лежу на підлозі в очікуванні операції, коло моїх нових канадських друзів швидко звужується, до того ж ми живемо далеко від центру міста, а також від центру подій.
Одного разу телефонує Оксана й запитує, чи можна приїхати з візитом. Дещо здивований, я запрошую її до нас додому. Перший візит і довга дружня розмова про все відкриває шлях до ще багатьох взаємних візитів і зустрічей. Наше знайомство крок за кроком переходить у дружбу.
Сцена третя
Середина 1990-х. Я працюю графічним дизайнером у великій компанії, яка обслуговує маркетингові потреби великих торгових мереж. Заробітна плата хороша, але робота монотонна й не надто творча. Я хотів би більше займатися дизайном самостійно, але для цього потрібне хороше обладнання для цифрової графіки. Професійний high end Mac з величезним екраном і величезною робочою потужністю коштує в той час, як пів автомобіля. Оксана й Тарас пропонують свою допомогу та дуже вигідну позику… без відсотків. Тож я можу створити власну графічну студію.
1995 року Оксана стає головною редакторкою журналу «Юнак», який видає канадський «Пласт». Її велика пасія і моє комп’ютерне обладнання мають нарешті знайти творчий вихід. Після кількох розмов ми утворюємо дует, який за наступні кілька років повністю змінив обличчя «Юнака», створивши привабливе сучасне видання для української молоді, яка виховується в канадській діаспорі. Я ніколи не був пластуном, тому що в моїй молодості український скаутинг був заборонений у комуністичній Польщі, де я виріс, але моя праця для «Пласту» в Канаді була результатом дружби з однією глибоко відданою людиною, Оксаною.
Читайте також: Занепад паперової генерації
Останнім нашим спільним проєктом був пластовий довідник «aльфа і омега» знань для пластунів, художньо-графічне оформлення якого я завершив уже після відʼїзду на роботу до Києва наприкінці 1990-х. Цей довідник дав мені нагоду здобути популярність серед молодих пластунів. Одного разу під час вечері в Садових у Львові Катя Садова представляла мене своєму наймолодшому синові Антоню, називаючи мої титули й посади, а він чемно усміхався. Тоді вона сказала: «А знаєш, Юрій робив графічне оформлення пластового довідника». Очі малого засіяли: «Та ви шо, справді? А підпишете мені?». За хвилину я повернувся з книжкою, можна б сказати, сильно вживаною, з багатьма закладками, записками, на якій я гордо залишив свій підпис.
Сцена четверта
Оксана, освічена людина (McGill University в Монреалі та London School of Economics), багато років відома менеджерка в уряді Онтаріо, вирішує достроково піти на пенсію. Поза професійною роботою є так багато справ, які треба зробити. Одне з перших її рішень — приїхати на кілька місяців до Києва, щоб знову допомогти мені у важливій справі.
Кілька років я керую Центром сучасного мистецтва Сороса при Університеті «Києво-Могилянська Академія». Я будую міжнародну фундацію, інституцію нового типу в оточенні молодих ентузіастів популяризації сучасного мистецтва в Україні. Допомога досвідченого, загартованого в боях менеджера — як золото.
Щоранку Оксана приходить на роботу першою і йде останньою. Швидко завойовує довіру і симпатію колег. Пише для нас професійні пресрелізи, перекладає на англійську, редагує матеріали, які публікує ЦСM.
Читайте також: Шоколадоподібний виріб
Саме вона навчила мене класичної техніки управління, яку називають «управління черед ходу» — «management by walking». Це хороший, простий і ефективний спосіб розвитку відносин з підлеглими, і він зводиться до щоденних зустрічей зі співробітниками на робочих місцях і бесід з ними протягом декількох хвилин, зазвичай починаючи зі слів: «Над чим ти зараз працюєш?». Це здається таким очевидним, але не є аж таким очевидним.
Сьогодні цією технікою користуються всі мої колеги з епохи Сороса, які зараз обіймають чільні посади в установах культури України.
У моїй мистецько-кураторській праці також завдяки Оксані я заробляв пластові точки.
На запрошення організаторів відомого бієнале в Сан-Паулу я двічі презентував українське сучасне мистецтво. Оксана підсунула мені пластові контакти, які стали в пригоді з логістикою української презентації.
Сцена п’ята
Після завершення кар’єри в культурній дипломатії 2014 року я повертаюся до Торонто після сімнадцятирічної відсутності в цьому місті. Знову відроджуються наші зустрічі з Оксаною. Вона вже кілька років сама: її чоловік і друг Тарас передчасно пішов з життя. Сини Данило й Орест вийшли з родинного дому та створили свої. Оксана залишилася сама, але не самотня: вона активна в українській громаді Торонто. Регулярно пише статті для англомовного тижневика The Ukrainian Weekly.
Нам ніколи не бракувало тем для розмов. За келихом хорошого вина ми згадували старі добрі часи, аналізували щоденні новини, обговорювали щойно прочитані книжки. Завжди відкрита, завжди зацікавлена життям, завжди віддана Україні. Моя найближча подруга з діаспори.
Дякую, Оксано, що Ти була. Без тебе я б не був тим, ким я є.