Інтерв’ю експрезидента Франції Ніколя Саркозі виданню Le Figaro набуває розголосу. Зараз його варто б назвати «кричуще проросійським», а після цього насипати цитат політика, який очолював Францію в період початку кремлівського «вставання з колін».
Проте всі ці слова вже стільки разів промовлені, що навіть ліньки їх копіювати і вставляти у текст. Повне інтерв’ю Саркозі можна прочитати за посиланням. Основні меседжі: «Росія – наш сусід, а отже, слід з нею слід вести діалог», «Україна — це “міст” між Сходом і Заходом, а тому її не варто приймати в ЄС і НАТО» тощо.
Хтось скаже, що Москва випустила на поле чергового свого «путінферштеєра» серед європейських політиків у зручний час. Щойно на Заході посилюються сумніви в успіху ЗСУ на полі бою, вигулькує новий прихильник миру з числа тамтешніх списаних елітаріїв. У цій ролі вже побували Генрі Кісінджер (який зараз переконує, що діаметрально змінив думку і наполягає на вступі України до НАТО), Сільвіо Берлусконі (який нещодавно помер, так і не розплатившись за пляшку вина 1775 року, яку вижлуктив з другом Владіміром в окупованому Криму в 2015-му. Може, варто домагатися відшкодування у спадкоємців?) та інші персонажі різного калібру.
І от тепер настала черга Саркозі. Найпростіше й, напевно, найпопулярніше пояснення його стендапа серед українців: і він сидить на зарплаті у Кремля. Такі приклади справді існують. Згадаймо хоча б колишнього федерального канцлера ФРН Гергарда Шредера або ексміністерку закордонних справ Австрії Карін Кнайсль, яка зараз нібито пізнає тонкощі життя в «русской дєрєвнє» десь під Рязанню.
Проте відповідь на питання, чому політики минулого знову і знову «бачать душу Путіна в його очах» (вперше побачив її президент США Джордж Буш-молодший на початку 2000-х) складніша. І це не про недоліки школи «геополітичного реалізму», а про відчуття місця в історії, яким, до речі, переймається й сам Путін.
Росія стала відчувати ресентимент через крах Радянського Союзу ще у 1990-х. Понад те, російське суспільство базово побудовано так, що автоматично продукує запит на шовіністичну і загарбницьку політику. В Україні це вже прописні істини. Просто в часи Путіна Кремль отримав економічні ресурси і важелі, аби реалізувати все це на практиці. Путін майже прямо оголосив про свої наміри під час Мюнхенської промови у 2007-му. А їхню серйозність Російська Федерація довела вже за рік — під час вторгнення у Грузію. І усе це відбулося в часи, які прийнято називати добою Саркозі, Берлусконі, Меркель, Обами.
Читайте також: Фактор втраченої стабільності
По суті проблема згаданих лідерів зводиться до дилеми Невілла Чемберлена — прем’єр-міністра Великої Британії у 1937-1940 роках. Фахові історики змальовують цю постать неоднозначною, а його вчинки пояснюють раціональними мотивами. Але поза університетськими аудиторіями та бібліотеками Чемберлена асоціюють з одним: у 1938-му він змовився з Адольфом Гітлером і заявив, що «привіз мир для вашого покоління», а наступного року почалася найкривавіша світова війна. Чемберлен — вмиротворювач агресора, Черчилль — боєць. Чемберлен — лузер, Черчилль — переможець. Є й приклади і з батьківщини Саркозі. Маршал Філіпп Петен увійшов в історію, зокрема французьку, зовсім не як герой Першої світової, а як ганебний колаборант часів Другої. Можливо, це не зовсім справедливо з огляду на всі факти, але для усної історії, яка часто визначає майбутнє, важливий найвиразніший післясмак. Петену і Чемберлену не пощастило.
Дещо схоже відбулося з політиками перших 15 років ХХІ століття. Вони всі ставили на те, що війна неможлива, і їхня ставка програла. Як запам’ятають Ангелу Меркель? Як лідерку, котра привела Німеччину до найвищої точки економічного процвітання, чи як людину, котра остаточно підсадила Німеччину на енергетичну голку Росії? Обаму запам’ятають як реформатора чи як політика, який лобіював «перезавантаження» відносин з Росією після її вторгнення у Грузію? А може його запам’ятають як політика, який мляво відреагував на перші ознаки агресії Китаю? А ким залишиться в історії Саркозі? Переконаним лобістом французьких інтересів чи черговим умиротворювачем агресора під час російського вторгнення у Грузію?
Усі ці політики обрали різні стратегії поведінки у нинішній ситуації. Хтось рідко виходить до преси, аби уникати незручних питань, і зрідка публікує вибілені мемуари. Хтось, як зараз Саркозі, намагається виставити все так, ніби завжди був правий. Усе його інтерв’ю Le Figaro можна звести до однієї тези: «Я робив усе правильно стосовно Росії ще тоді, просто ви зрадили моїй політиці, а тому самі винні у тому, що коїться в Україні».
Читайте також: Посадити президента – ЗМІ про вирок для Ніколя Саркозі
Хочеш приховати помилку — просто не визнавай її. Навіть тоді, коли вона очевидна. Такий підлітковий підхід до вирішення проблем не завжди програшний. Тому Саркозі не перший і не останній, хто найближчим часом чинитиме подібне. Однак мало віриться у те, що це спрацює. Особливо, якщо війна Росії проти України стане не останньою в найближче десятиліття.
Ключова помилка політиків на кшталт Саркозі полягає навіть не в їхній моделі відносин з Росією. Ключова помилка у тому, що вони довгий час намагалися видавати відсутність будь-яких рішень за рішення. Щось горить? Ну гаразд, спробуємо пригасити. Досі тліє? Ну що ж, якось вирішиться саме собою.
Політик без політики — ознака часу, який, сподіваюся, нарешті відходить.