На тлі щоденних жахливих утрат і травм ця трагічна новина не має загубитися: 23 липня 2023 року пішов із життя професор Костянтин Миколайович Тищенко, видатний український лінґвіст і педагог. Я вірю, що колись на його честь називатимуть вулиці й школи, його наукові монографії стануть нарешті бестселерами, а сам він стане символом вітчизняної гуманітарної науки — відважної, не кон’юнктурної, світового масштабу.
В якомусь сенсі Костянтин Миколайович уже є зіркою, але про нього, на жаль, здебільшого пам’ятають як про унікума, який знав понад п’ятдесят мов різних мовних груп — від валлійської до перської (насправді значно більше, півсотні — це лише ті, якими він володів настільки, що міг викладати, й викладав), сам він цю тему не любив і вважав попсовою. Кожна окрема мова була для нього інструментом пізнання чогось ширшого: людської свідомості, історії України, методології науки тощо.
Лекція Костянтина Тищенка про справжніх «родичів» української мови
Не любив він і надмірної уваги до себе: скажімо, охоче читав лекції для живої авдиторії, але регулярно відмовлявся записати щось об’ємне спеціально для телебачення (мені лише одного разу вдалося його вмовити далеких 30 років тому). Відтак залишилося обмаль його інтерв’ю, немає жодної фотографії пристойної якості, хіба що в Youtube півтора десятки його публічних виступів. Тож головний його спадок, звісно, — численні томи наукових праць і підручників. А також перший у світі Лінґвістичний музей у стінах Київського національного університету імені Шевченка, про який варто розповісти окремо. А також декілька ґенерацій випускників Інституту філології КНУ, які мали щастя прослухати епохальні, приголомшливі курси Костянтина Миколайовича з мовознавства й залишалися на решту життя зарядженими його ідеями й баченням мови як цілісного феномену в усіх її взаємодіях. Хтось із шанованих відвідувачів Лінґвістичного музею, побудованого практично як розширена ілюстрація до підручника Тищенка «Основи мовознавства», сказав, що той відкрив «періодичний закон» для лінґвістики (за аналогією з періодичним законом у хімії). Сам Костянтин Миколайович, не схильний до самомилування, тим не менше любив повторювати цей висновок.
Читайте також: Підняти повіки Вію: професор Костянтин Тищенко спростує теорію «колиски трьох братніх народів»
Сфера його наукових інтересів була на правду неосяжною: він цілком фахово розумівся на кібернетиці, генетиці, нейрофізіології, палеоантропології, історії, археології, географії на додачу до суто філологічних дисциплін, які давали йому ґрунт для революційних теорій. Останні роки він займався переважно етномовною історією України, розробивши цілісну концепцію походження української мови та українців як етнокультурної спільноти. Якщо дуже спрощено, він неспростовно показав, що українці, як і будь-яка інша європейська нація, є продуктом взаємодії абсолютно різних, далеких одне від одного племен і несуть у собі в прихованому вигляді сліди всіх цих впливів, у цьому наша універсальність (на противагу провінційній ізольованості, яку відстоюють деякі співвітчизники старосвітського штибу). І друге: українська мова не є похідною від «колиски трьох братніх народів», вона розвивалася цілком самостійно, безпосередньо від «праслов’янського Адама» й споріднена з російською лише тією мірою, що й із болгарською, словацькою або верхньолужицькою. Ніякі ми не брати, в кращому (гіршому) разі кузени. На цю тему в «Тижні» свого часу з’явилося декілька публікацій Костянтина Миколайовича, які ми ніяк не адаптували, просто надрукували надскладний науковий текст із таблицями, як є. Потім нам за це дякували. В рамках постійного лекторію «Тижня» в книгарні «Є» професор провів кілька зустрічей, їхній запис (на жаль, аматорський, побутовою камерою) можна знайти в мережі.
Лекція Костянтина Тищенка про перську сатрапію над Дніпром І (ч.1)
Фахова спільнота Тищенка, звісно ж, поважала, але ставилася обережно, як до дивака з екзотичними теоріями. А він і був диваком, хрестоматійним професором, який жив переважно в світі своїх ідей і досліджень. Утім умів бути й бездоганно світським, носієм високої української культури: батько — відомий архітектор, декан Київського художнього інституту, нині НАОМА, мати — філологиня, приятелька Зерова, свідок останніх спалахів Розстріляного відродження. Що ж до певного скепсису колег, а вони так і не спромоглися висунути його ані в академіки, ані навіть у членкори, на що він безумовно заслуговував, то не треба шукати надскладних пояснень. Надто визивними були його прозріння, надто багато усталених уявлень вимагали переглянути.
Як відомо, є два типи науковців: «класики» та «романтики» (є ще плазуни, халтурники й шарлатани, про них не йдеться). Костянтин Тищенко був, безумовно, романтиком. З класиками все зрозуміло: крок за кроком, рядок до рядка, факт — висновок. Романтик завжди візіонер, його ідеї часто-густо народжуються «на кінчику олівця», підказані інтуїцією й володінням «матчастиною», фактичне підтвердження шукається — й знаходиться! — слідом за цим. Я знайомий з декількома романтиками від науки в різних галузях, їх обожнюють учні, вони мають широке коло шанувальників, але академічні зануди буркотять: мовляв, забагато фантазії. Фантазії професора Тищенка базуються на неосяжному емпіричному матеріалі ономастики, діалектології, популяційної генетики, а також — і в цьому була його унікальна пропозиція — тих кількохдесят мов різних континентів, у яких він знаходив необхідні підказки й аргументи.
Костянтин Тищенко про походження української мови (ч.1)
Мені в житті невимовно пощастило: зеленим легковажним юнаком я потрапив до рук Костянтина Миколайовича, він відкрив нам коло ідей де Соссюра і Поршнєва, Прібрама і Молля, Брайчевського і Сводеша, він, до слова, ставив нам французьку вимову, якій потім дивувалися Жак Шірак і Фанні Ардан, а я відповідав, що не я такий розумний, просто мав геніального вчителя. Про фантастичну харизму мовчу, я досі ловлю себе на його інтонаціях. Проте головним було інше: Тищенко був у ті роки єдиним на факультеті, крім викладачів української мови та історії України, який спілкувався з нами… українською! Він власним прикладом показував нам, як це — бути українським інтелектуалом, аванґардовим, проривним, універсальним, як не бути конформістом і пристосуванцем. Він зарядив нас українськістю найвищого, світового ґатунку. Гадаю, кожен із його учнів може також сказати це про себе.
Костянтин Миколайович Тищенко встиг зробити все, що мав і хотів. Нам лишається це підхопити й не розтринькати.