«Чергове українське видавництво вирішило перевидати нашу класику» — новина, яка вже давно не видається навіть смішною. Останнім часом щонайменше шість гравців на книжковому ринку заявили про те, що вони планують ощасливити нас новими накладами українських класичних творів — «Віхола», «РМ», «Видавництво Старого Лева», «Pabulum», «Смолоскип», «Віват». Більшість опікується авторами ХІХ — початку ХХ століття, й оскільки класиків у нас не так і багато — неминучі збіги у цих серіях. Так «Місто» Підмогильного фігурує у списках «Віхоли» та «РМ», «Царівна» Кобилянської у «Віхоли» та «Pabulum», а «Майстер корабля» Яновського у «Pabulum» і «Віхоли». І лише хитре «Видавництво Старого Лева» вирішило ні з ким не конкурувати (недарма, лев — цар звірів) і запропонувало всім свою серію «Новітня класика», де вийшли або мають вийти:
«Московіада» Юрія Андруховича;
«Жінки їхніх чоловіків. Старі люди» Софії Андрухович;
«Теми для медитації» Леоніда Кононовича;
«Дефіляда в Москві» Василя Кожелянка;
«Лексикон таємних знань» Тараса Прохаська;
«Культ» Любка Дереша.
Однак як же розібратися пересічним читачам і читачкам в тому випадку, коли письменники й твори однакові, якому ж тоді видавництву нести гроші? Зараз, коли серії лише оголошені або тільки почали з’являтися в книгарнях — поки часто-густо орієнтуючись на свої естетичні уподобання щодо обкладинок. Вони дійсно різностильові, а у деяких («РМ») аж до того прекрасні, що в них небезпідставно запідозрили сліди плагіату. Інший мотив для дещо обізнаніших читачів — літературні консультанти / куратори серії, де вже можна вибрати свого улюблених літературного критиків. Так в «Pabulum» — це Ростислав Семків, в «Віват» — Ярина Цимбал, а в «Віхолі» — Віра Агеєва. І ось тут уже починаються складніші ігри стратегій і форматів видань. Так якщо у тому ж виданні «Майстра корабля» від «Pabulum» з цікавого має бути передмова Ростислава Семківа, тоді як сам роман буде поданий у звичний редакції, то в «Віваті» Ярина Цимбал обіцяє «фрагменти його першого варіанту, які Яновський ніколи не друкував, і чотири нариси про тих, хто стали прототипами героїв». Загалом поки що серія «Vivat класика» видається найбільш наближеної до академічної, адже в ній видаватимуть нецензуровані версії творів, звірені з прижиттєвими публікаціями, а також зі словничками рідковживаних слів, ґрунтовними примітками та передмовами літературознавиць і літературознавців:
«Конотопська відьма» Григорій Квітка-Основ’яненко — Михайло Назаренко;
«Маніпулянтка» Іван Франко — Богдан і Наталя Тихолози;
«За ситуаціями» Ольга Кобилянська — Світлана Кирилюк;
«Рівновага» Володимир Винниченко — Валентина Хархун;
«Невеличка драма» Валер’ян Підмогильний і «Майстер корабля» Юрій Яновський — Ярина Цимбал.
Й одразу побіжна заувага — а чи так уже потрібні масовому читачу академічні видання з відповідним науковим апаратом чи досить лише приємної обкладинки? (а якщо ще й, скажімо, «Віхола» пропонує подарункову класику в ефаліновій палітурці зі срібним тисненням, а у книжок «Вівата» буде кольоровий зріз — то й взагалі не гріх розгубитися). Втім, на увесь той академізм можна і не зважати, і про текстологію ніколи і не чути: а захоплюватися самою ідеєю того, що в такий сучасний і яскравий спосіб заново привертають увагу до тих текстів і прозаїків, яких відбили бажання читати ще в школі. Або ж познайомити з неочевидними творами тих класиків, про яких усі знають як про авторів одного роману. Зокрема, Віра Агеєва так формулює мету серії в «Віхолі»: «За допомогою [неї] ми хочемо поговорити про всіх тих, кого ми не знали, чиї тексти ми читали, не розуміючи контексту тогочасної реальності. Серія покликана перевідкрити знайомих незнайомців». А, наприклад, «Pabulum» уже дещо інакше розставляє акценти у своїй класичній колекції: «Це найбільш важливі тексти, які перезавантажать ваше уявлення про нашу культуру. Книги, які стали явищами в українській літературі та вплинули на її розвиток. Це будуть яскраві, стильні видання, з тканевим корінцем і рельєфним тисненням на обкладинці. Наша класика заслуговує саме так і виглядати – красиво й сучасно».
Тобто плани суттєво різняться: відновити втрачений контекст; повернути авторську редакцію твору і прокоментувати її; ще раз нагадати про знакові тексти нашої культури. А дехто бонусом ще й ненав’язливо акцентує на візуальних і тактильних перевагах своїх видань, бо ж не лише заради змісту те все нам потрібно (бо класиків повно і в бібліотеках), а і заради приємної оку форми (хочеться вірити, що не винятково задля неї).
Класики, як це постає з етимології слова, це «зразкові» митці, якими в першому значенні виступали античні автори. І тут і полягає велика проблема: а чи можуть бути старі українські письменники прикладом для наслідування для сучасних авторів? Навряд, хіба що допоможуть скласти в голові пазл історичного розвитку нашої літератури. Як орієнтир для нинішніх прозаїків вони вже не спрацюють, але в анемнезі прочитаного їх варто мати. Тож питання лишається — кому і навіщо зараз читати українську класику і чи маємо ми це негайно робити, якщо свідомі пробілів у своїй освіті, а чи, може, краще ознайомитися із новою художньою творчістю, якої тепер теж виходить чимало від усіх видавництв.
Читайте також: Книжка — теж задоволення: Як популяризують читання у світі
Втім, в нашій культурі нерідко так — коли густо, а коли і пусто. Раптом вам когось дуже хочеться почитати, а його ніхто чомусь не видає, то стережіться своїх бажань. Так нещодавно всі спочатку кепкували, а потім хапалися за голову через те, що низка видавництв ледь не одночасно надумали видавати ті самі тексти Івана Багряного, і тоді ж з’ясувалося, що правовласників ніхто навіть і не питав. Зараз маємо ситуацію, коли дійсно нас бомбардують класикою в різних форматах і оформленнях, коли вже замість думок про найважливіше (самі тексти) починаєш зважувати другорядне: паперова обкладинка чи тверда; занадто мінімалістичний малюнок на ній чи ні. І найкумедніше, що в обговоренні одностайність є тільки тоді, коли йдеться про класику від «Фоліо» (яке вже давно її видає), бо обкладинки у них найменш приємні і доречні, а часто — просто кричущо невідповідні змісту самої книги.
Усі ці серії — «Своя класика», «Відомі та незвідані», «Неканонічний канон» тощо — це передусім гра на нашій любові до серійних видань. Чогось із дитинства, коли на батьківських полицях стояли (а у декого й досі стоять) однакові корінці. Ці книжки переважно не читали, але інтер’єр вони прикрашали не гірше важкого богемського кришталя (або легшого радянського) та й загалом вигляд мали ці ідентичні примірники солідний і інтелігентний. Крім того, в багатьох досі живою лишається шкільна травма непрочитання чи недопрочитання найвизначніших зразків нашої літератури, які тоді були незрозумілі або банально нецікаві, хай там як старалася про них натхненно розповісти ваша вчителька, яка часто самим своїм виглядом показувала, як їй остогидла ця наша класика. Парадоксальний факт: класику завжди активно купують, але читають куплене далеко не завжди. Втім, казав же геніальний Умберто Еко, що, коли книжка досить довго стоїть у тебе на полиці, то ти її вже майже і прочитав. Тож навіть просте розуміння того, що десь у твоєму помешканні є нова серія ошатно виданих українських книг, які розумні люди визнали класичними, уже гріє душу і звеселяє розум самим фактом буквальної дотичності до незамінного атрибуту кожного освіченого і вихованого індивіда, який має оточувати себе великим, вічним і, якщо змога, патріотичним.
