Інформаційний вікенд минув під знаком подій у Росії. У суботу багато українців змагалися у вигадуванні найвлучнішого жарту про «марш вагнерівців» на Москву і спроби Кремля його зупинити. Вже у неділю, коли бунт завершився ще несподіваніше, ніж розпочався, перейшли до іншого популярного заняття: спроб вичерпно пояснити подію, про яку є мінімум надійної інформації.
Перша вправа була доволі корисною — тут треба визнати, що зараз нам рідко випадає нагода спостерігати за чимось відсторонено, знаючи, що будь-який варіант розвитку подій принаймні не завдасть шкоди вже зараз. А от друга вправа, як це часто буває, заводить нас на манівці. Вже зараз по інформпростору гуляють непозбувно бентежні теорії. Наприклад, про те, що це була організована вистава, аби «вагнери» на чолі з Прігожиним атакували Україну з Білорусі. Або про всесвітню змову – що американці втрутилися і все залагодили, коли «вагнерівці» дістався складів із ядерними боєприпасами.
Замість того, щоб плодити висновки, котрі не підлягають верифікації, пропонуємо зафіксувати для себе три важливих моменти і використовувати їх на користь нашій спільній справі.
1. Це війна Росії, а не Путіна
Західний мейнстрим — і медійний, і політичний — досі використовує словосполучення «війна Путіна». Його ж давно взяла на озброєння й так звана російська опозиція, принаймні її медійно активна частина.
В Україні цю тезу критикують давно і справедливо, адже на позір безневинна заміна «Росії / росіян» на «Путіна» символічно знімає відповідальність з населення країни-агресора. Це дає поживу хибним надіям на ледь не автоматичне припинення війни та й загалом на зміну політики РФ після відсторонення теперішнього господаря Кремля. Це ж веде до відбілювання населення Росії в очах західних суспільств, яке, мовляв, «теж страждає від диктатури». А оскільки політики на Заході прямо залежать від настроїв громадян, то зрештою це призводить до зволікання з воєнною та економічною допомогою Україні.
Читайте також: Як виглядає контрнаступ на Вугледарському напрямку: показують українські піхотинці та артилеристи
Буквально днями довелося почути скаргу одного із західних дипломатів у Києві на адресу своїх колег. Суть скарги була така: колеги, які ще не повністю згорнули діяльність у Москві обурюються, що їхня країна скорочує витрати на підтримку програм громадянського суспільства у Росії. Мовляв, опонентам Путіна і так дуже складно, а тут ще й західні програми закривають. «Вони досі не розуміють, що одна, дві чи три людини, які виступають проти режиму, не є громадянським суспільством», — сказав дипломат.
Що ж, бунт Прігожина дав дуже наочний приклад з полів, який спростовує міф про «війну Путіна». І спростували його мешканці Ростова-на- Дону. З усіх численних відео, які з’явились у соцмережах протягом суботи, найцікавішими видаються ті, які стосуються реакції цивільного населення на події. Очевидно, що реакції були різними. Частина намагалася залишити Ростов, частина — «залягти на дно». Однак когорту тих, які вітали «наших мужиків», себто «вагнерівців», приносили їм їжу і воду, не назвеш мізерною.
Це не було санкціоновано владою і не координувалося всюдисущими органами держбезпеки. Це був вияв особистої активності. Російські люди вийшли на вулиці за покликом серця. Про який саме поклик йдеться? Дієво підтримати тих, хто бере участь в агресії проти сусідньої держави, тобто «вагнерівців».
Ще більш вражаючим було відео, на якому чоловік не побоявся вийти до танку з автоматниками поруч, і почав звинувачувати їх у заколоті і підриві державного ладу.
На початку війни «хороші росіяни» пояснювали відсутність антивоєнного руху страхом перед репресіями. Але в даному випадку протягом лічених годин перебування «вагнерівців» у Ростові знайшлися як приклади громадської самоорганізації на їхню підтримку, так і випадки спонтанного опору, коли людина буквально йшла проти танків.
Читайте також: 2,5 доби штурму російського укріпрайону. Як ЗСУ звільняли Нескучне
Отож, висновок такий: нічого особистого проти війни більшість населення РФ не має. Головний розкол серед росіян пролягає не між «мілітаристами» й «пацифістами», а через питання «Як вести цю війну краще?». Або у питанні «Як зробити так, щоб Росія не заплатила за війну?». Чи у питанні «Як не програти?» Коли йдеться про такі речі, то і «прості росіяни» стають помітними. Тому так — це війна Росії, а не Путіна.
2. Роль Сил оборони України
На тлі обговорень мотивів Прігожина і міркувань про боротьбу башт Кремля, недостатньо чітко пролунала найважливіша для України теза. Небачена за 23 роки правління Путіна криза в РФ сталася винятково завдяки Силам оборони України.
Саме опір українських військових зламав (і ламає далі) всі плани Кремля і змусив російську владу дати дозвіл на створення паралельної армії. Так, йдеться саме про армію, а не про приватну військову компанію. У світі не існує військових компаній з десятками тисяч бійців, артилерією, засобами ППО (які збивали у суботу російські борти) та авіацією. І саме те, що ця армія перебуває поза правовим полем РФ, й дало змогу довести конфлікт до кризової точки.
Суботні події в Росії — безумовна перемога України. І перемогу цю здобули, нехай і не напряму, українські військові. Тому хочете ще більше криз у Росії — не забувайте дієво допомагати Силам оборони. А ще — доносити цей меседж тим (особливо на Заході), хто все ще вірить, що Росію можуть похитнути лише внутрішні проблеми.
3. Кремль не всесильний
Минулої суботи остаточно розвалилася легенда про те, що Путін завжди й усіх «переграє». Цей пропагандистський міф після 24 лютого 2022-го й так вже тріщав по швах, але автори малоаргументованих теорій змов щоразу пролонгували його химерне існування.
Зараз війна усе частіше переноситься на територію Росії. Почалося все з пожеж тут і там, далі були удари «невідомих» безпілотників по нафтобазах, потім були рейди РДК і Легіону «Свобода Росії» у прикордоння. Тепер дійшло до повноцінного маршу на Москву зі спаленою нафтобазою, знищеними повітряним командним пунктом армії та кількома вертольотами. Нічого з цього Кремлю не вдалося передбачити. Відповідно не вдалося й підготуватися.
Читайте також: Том Купер: «Українці по максимуму використовують свою перевагу під час нічних боїв»
Стало очевидним, що хоч російська ППО та авіація працюють, на землі, аж до сусідніх з Москвою міст, немає жодної сили, здатної чинити організований спротив. Якщо не рахувати ескаваторників, котрі рили траншеї посеред траси, і ще дорожню поліцію, яка блокувала дороги вантажівками. Ранкове звернення Путіна до народу про зраду і заколот закінчилося вечірньою згодою «відпустити Прігожина у Білорусь». Це жалюгідно як для особи, котра роками будувала імідж ледь не сірого кардинала світової політики, вершителя доль, майстра залаштункових інтриг і «многоходовочєк», який всіх переграє. Це жалюгідно, навіть якщо Прігожина з часом ліквідують.
Путін, як і весь його режим, не всесильний. Перемогти його не просто можливо, але необхідно. Варто не розслаблятися і не стати жертвою ілюзій про всесильність, які активно продукують у самому Кремлі.