Якщо вписати у стрічці пошуку Google “Campbell’s Soup cans”, то першим результатом пошуку буде картина Енді Воргола з колекції нью-йоркського Музею сучасного мистецтва, а не оригінальний продукт фірми “Campbell”, що містить помідорний суп.
На початку 90-их років минулого століття на фестивалі мистецтва перформансу в університеті Бовлінг-Ґрін в Огайо я представив свій перформанс «Їдець супу», в якому відсилав до робіт двох видатних художників: Вінсента ван Гога “De Aardappeleters” («Їдці картоплі») і “Campbell’s Soup cans” Енді Воргола. Якщо коротко, це була історія чоловіка, який проживає кризу середнього віку і перебуваючи десь у відрядженні, в орендованому житлі, сам-один сідає обідати підігрітим у мікрохвильовій печі помідорним супом Кемпбелла з бляшанки.
Читайте також: Енді Воргол: назад до нудних речей
У тлі цієї сумної сцени на збільшеній гучності можна почути внутрішній діалог героя, що накладався на пісні Мадонни. Після перформансу до мене підійшов чоловік, як виявилося, викладач маркетингу місцевого університету, який потрудився порахувати, скільки разів у своєму виступі я використав продукти, відзначені “копірайтом”, тому запитав, чи я отримав згоду на таке використання. Я відповів правду, що жодної згоди в мене немає, ба більше, що мені ніколи навіть не спало на думку питати дозволу про таке.
Нещодавнє рішення Верховного суду США у справі Фонду візуальних мистецтв Енді Воргола проти Лінн Ґолдсміт викликало чималий інтерес, без сумніву, почасти через неминущу славу Воргола (“Shot Sage Blue Marilyn” Енді Воргола у травні цього року продали за $195 млн, що зробило культовий портрет Мерилін Монро найдорожчим твором американського художника з-поміж усіх, які колись були продані на аукціонах).
У рішенні суду стверджується, що Фонд Воргола був зобов’язаний сплатити частину ліцензійного збору за фотографію авторства Лінн Ґолдсміт, яку Воргол використав для створення портрету зірки поп-музики Принца.
Читайте також: Мавка з Лісової Бучі. Про долю й творчість художниці Любові Панченко
Воргол помер 1987 року, а Фонд візуальних мистецтв Енді Воргола узяв опіку над залишеною художником творчістю. Коли поп-зірка Принц у 2016 році помер, популярний журнал Vanity Fair опублікував спеціальний номер на його честь. Часопис заплатив Фонду $10250 за право використання на обкладинці однієї з картин Воргола з серії, присвяченої Принцу. Пані Ґолдсміт не отримала ні грошей, ні кредиту.
Ричард Меєр, професор мистецтвознавства зі Стенфордського університету у своєму коментарі The New York Times написав:
«Верховний суд помилився. У нещодавньому рішенні сімома голосами проти двох суд постановив, що Енді Воргол порушив авторські права Лінн Ґолдсміт, коли 1984 року використав її світлину поп-зірки Принца як візуальне джерело для серії портретів, виконаний у техніці шовкографії. З юридичної точки зору вирок був відносно вузьким: зосередився на факті, що Фонд Воргола надав ліцензію на репродукцію “Помаранчевого принца” Воргола в часописі, з тією ж метою, яку Ґолдсміт закладала в оригінальну фотографію. Тому Фонд був зобов’язаний сплатити Ґолдсміт частину ліцензійного збору».
Суддя Соня Сотомайор у своєму вироку написала: «Воргол платив за ліцензії на світлини для деяких своїх художніх інтерпретацій, такі ліцензії на фото чи похідні від них — це спосіб, завдяки якому фотографи, такі як Ґолдсміт, заробляють на життя. Це економічне заохочення до створення оригінальних творів, що є метою авторських прав». При цьому вона наголосила, що інші роботи Воргола, такі як картини із зображенням бляшанки з супом Кемпбелла — це інша річ.
Читайте також: Художник Сергій Петров («Bob Basset»): «Не бачу глобальної різниці між живописом і майстерністю офіціанта»
«Метою логотипу фірми “Кемпбелл” є реклама супу. Полотна Воргола не мають такої мети. Серія трафаретного друку з бляшанками супу радше використовує захищений авторським правом логотип Кемпбела як художній коментар на тему споживацтва».
Суддя Елена Каґан у своєму висновку, що був у меншості, написала:
«Воргол — видатна постать у сучасному мистецтві не попри, а завдяки використанню оригінальних матеріалів. Його роботи — чи то бляшанки супу й коробки “Brillo”, чи Мерилін і Принц — перетворювали те, що не було його власністю, на те, що таким ставало. Тільки що це також стало власністю нас усіх, оскільки його творчість займає нині значне місце не тільки в наших музеях, але й у нашій художній культурі в широкому сенсі цього слова».
Воргол бачив майбутнє, в якому художники починають свою роботу не з ідеї tabula rasa, а з суспільства, наповненого образами й повідомленнями.
Це майбутнє — це якраз тоді, коли ми з вами живемо, коли художники вільно використовують уже існуючі предмети й фотографії, зокрема й безкінечно відтворювані цифрові репродукції.
Читайте також: Тарас Шевченко і Енді Воргол – «генії»-близнюки»?
До того, як у 1976 році прийняли доктрину сумлінного використання (fair use), Воргол був найвідомішим живим художником. Але якби він знав про юридичну доктрину про «сумлінне використання», ймовірно не переймався б юридичними наслідками її зловживання. Його роботи, як будь-яке хороше мистецтво, були створені не для того, щоб дотримуватися законодавства.
Світ, у якому ми живемо, з його нескінченно доступними цифровими зображеннями, це водночас світ, який Воргол передбачив, але й допоміг створити. Використання творів інших авторів має таку довгу історію, як людська творчість. Я не можу собі уявити розвитку культури й мистецтва без використання ідей інших творців.
У цьому контексті справа про те, хто є власником авторських прав і хто кому і скільки винен, може бути важлива з юридичної точки зору, але як дискусія про мистецтво вона здається неймовірно недалекоглядною і безнадійно непродуктивною.