Днями у Львові стався черговий мовний скандальчик. Підліток з Одеси вирішив посеред вулиці поспівати під гітару пісні Віктора Цоя. Прикро, що українська молодь досі чіпляється за цей глибоко вторинний радянський мотлох. А ще прикріше, наскільки деякі люди не орієнтуються в поточній дійсності. На зауваження підліток відреагував по-хамськи. Потім приїхала поліція, і ось уже в мережі з’явилося відео, на якому хлопець перепрошує за свою поведінку.
Це далеко не перший (і не останній) подібний інцидент. Але цього разу за хлопця заступився аж цілий Арестович. «Ти не повинен був просити вибачення за те, що співав пісню Цоя. Тому що це твоя особистість, твоя самоідентифікація, твоє право, захищене Конституцією», — сказав ексрадник Офісу Президента. Вочевидь, мажорів, які посеред Львова гучно вмикали Ґріґорія Лєпса, теж не треба було чіпати, бо ж самоідентифікація!.. Про Арестовича вже сказано й написано все. Треба лише пояснити, чим такі «захисники» шкодять російськомовним українцям.
Зауважу, що про російськомовних я знаю майже все: перші 27 років життя мешкав у Луганську, де російська панувала тотально. Українськомовну особу там сприймали як туриста, гостя із села (вони на Луганщині переважно українськомовні) або просто дивака. Українську розуміли всі, проте навіть найделікатніше прохання перейти на державну сприймали як безпідставну й обурливу примху.
Читайте також: Який політичний наратив просуває Арестович і чому це не варто ігнорувати
Історичні причини такого становища ніби самоочевидні: імперська політика, системна русифікація тощо. Але, як завжди, є нюанси. У перші роки незалежності частина російськомовних серйозно взялася вивчати українську чи принаймні подбала про те, щоб її вивчали діти. Попит на місця в українськомовних групах у дитсадку був величезний. Ці люди, поміж усього іншого, керувалися суто прагматичними міркуваннями: якщо єдиною державною мовою стала українська, значить, нею треба володіти.
Але досить швидко стало зрозуміло, що нові правила — це лише формальність, яка нікого ні до чого не зобов’язує. Мовне законодавство масово й безкарно ігнорували в школах, вишах, навіть у державних установах — та, власне, всюди. Цьому активно сприяла «Партія регіонів» й решта політиканів, котрі спекулювали на «захисті російськомовних». Мовляв, уся ота українізація — то київські / львівські штучки, а в нас тут свої порядки. Причому російськомовним постійно натякали, що в нас ось-ось буде дві державні мови, тож з опануванням української можна не квапитися.
З історичного погляду, регіонали та їхні поплічники зробили російськомовним українцям ведмежу послугу. Замість того щоб прийняти нові правила гри й спокійно адаптуватися до нової мовної та культурної дійсності, мільйони громадян України жили ілюзіями, що державну мову можна не знати й не поважати. Для молодшого покоління українська вже стала обов’язковим шкільним предметом, але ці діти мимоволі всотували легковажне ставлення до державної мови. Власне, той одеський підліток, якому перепало через Цоя, перепрошував цілком доброю українською мовою, якою він явно володіє на достатньому рівні.
Читайте також: Моя русифікація
А поза тією «бульбашкою» тривав протилежний процес: українська більшість чинила дедалі більш затятий опір русифікаторам і дедалі голосніше наполягала на деколонізації, особливо в мовній сфері. Коли 2014 року дійшло до прямого силового зіткнення, проросійський табір зазнав нищівної поразки. Викривлена альтернативна реальність, яку регіонали та інша наволоч упродовж багатьох років створювали для мешканців півдня й сходу, луснула. І мільйони громадян раптом виявили, наскільки вони відстали від поточних трендів. Поки Україна деколонізувалася, вони жили ілюзіями, що їх це все не стосується.
Упродовж останніх років державна політика в мовній і загалом культурній сфері вийшла на якісно новий рівень. Проблем ще вдосталь, проте курс на деколонізацію та дерусифікацію взяли й закріпили в законодавстві. Нині також встановлюють новий етичний консенсус, який поволі з’явиться у формальних правилах (наприклад, в Івано-Франківську вуличним музикантам заборонили співати російською ще рік тому). Десь ці правила будуть жорсткіші, десь м’якші, але повороту на 180 градусів уже не буде. Крапка.
Російськомовним і російськокультурним громадянам належить пройти непростий шлях до усвідомлення нової дійсності та прийняти нові правила співжиття з іншими. Це буде довго, часом складно, не обійдеться й без побутових конфліктів. І найгірше, що зараз можна зробити для цих людей, — це навіювати їм упевненість у тому, що «скоро всє успокоятся» і все стане, як раніше. Або запевняти, що вони можуть і далі жити за старими правилами. Останнім, власне, і займається пан Арестович разом зі своєю нечисленною тусівкою. І якщо наших російськомовних співгромадян справді треба від когось захищати, то це від подібних маніпуляторів, котрі хочуть, щоб частина українців і надалі лишалася культурно дезадаптованою.