26 травня у Києві за всіма ознаками п’яний суддя на «Лексусі» збив людину. Дуже типовий український сюжет вкотре повторився – тепер вже у воєнних обставинах. Загиблий – не звичайний пішохід, а нацгвардієць, який стояв на блокпосту. Його батько зараз воює під Бахмутом, брат теж у війську… 24.02.22 життя суспільства розкололося на «до і після», але суддівська каста нікуди не поділася.
Загиблий нацгвардієць Вадим Бондаренко. Фото з відкритих джерел
Здавалося б, хто як не суддя мав би пам’ятати про закон? Але призвідець сьогоднішньої трагедії, голова Макарівського районного суду Київської області Олексій Тандир, п’ять років тому сам виніс рішення, яке звільнило колегу з Києво-Святошинського райсуду від бодай адміністративного покарання за ДТП з постраждалим. На рішення Тандира скаржилися у ВРП, але дисциплінарний орган суддів відмовився розглядати справу. Вочевидь, і тепер Тандир сподіватиметься, що йому підставлять вкрите мантією плече. На цьому, власне, й тримається світ привілейованої касти.
Суддя Олексій Тандир. Фото: Адвокатпост
Але скверна суддівського самодурства проникає далеко за межі цієї вузької групи. Буквально вчора, 25 травня, Переяслав-Хмельницький міськрайонний суд виніс вирок у справі про загибель п’ятирічного Кирила Тлявова. Цю історію пам’ятають всі: три роки тому четверо чоловіків, серед яких було двоє поліцейських, відпочивали на подвір’ї приватного будинку, випивали і вирішили постріляти по банках з вогнепальної зброї. Одна з куль поцілила у хлопчика, який бавився у сусідньому дворі. Якщо не знаєте, чим скінчилася трирічна тяганина, поцікавтесь. Можливо, вас знудить.
А потім ми дивуємось, звідки в Україні взявся цілий прошарок людей, на яких де факто не поширюються ані юридичні, ані моральні правила громадського співжиття. Війна? Ну гаразд, «намутимо» собі перепустки, «порєшаєм» з виїздом за кордон і будемо насолоджуватись життям далі. І не обов’язково навіть у Монако чи Таїланді – в Україні теж достатньо місць, де можна почуватись комфортно. Особливо якщо ти «поважна людина» з потрібними зв’язками, спроможна оплатити допомогу грошима чи послугами у майбутньому.
Фото з місця смертельного ДТП. Фото: ДБР
Такі історії спричиняють гнів, але водночас розбещують суспільство. Бо приклади гідної поведінки надихають, а негідної – спокушають. Днями приятель переповів смішну сценку з ТЦК. Якийсь накачаний чолов’яга, котрому теж прийшла повістка, закатив скандал, вигукуючи «Я нєпростой чєловєк! Я буду звоніть!!» Хто зна, чим все закінчилось, але чого дивуватись: якщо всі рівні, але дехто рівніший за інших, то багатьом захочеться потрапити до категорії останніх. Бо так зручніше, вигідніше, безпечніше.
Звісно, часом трапляються й позитивні приклади. От нещодавно викрили на мільйонному хабарі керівника Верховного суду (ВС) Всеволода Князева. Після того розігралася справжня драма за підсумками «ночі, яка була моментом істини і переосмислення багатьох речей». У лапках цитата з промови колишнього голови Ради суддів України і нинішнього судді ВС Олега Ткачука під час пленуму, присвяченому питанню відсторонення підозрюваного Князева. Крім слів про «момент істини», лунали також звороти на зразок «чорна ніч для судової системи» та інші пишномовні вирази. До речі, Ткачук у своїй промові спробував поставити під сумнів необхідність відсторонення голови ВС, хоча й «був його опонентом на виборах». Аргументи, уже звично для таких історій, були нібито логічні. На момент відсторонення Князева було відомо тільки про позицію слідства і майже нічого про позицію підозрюваного. Адже кожен має право на захист честі і гідності?
Читайте також: Інституції справедливості в нашій історії
Тоді Ткачука не підтримали колеги. Суддя Віктор Процюк виступив зі своєю запальною промовою у відповідь, наголосивши, що судді мають «вважати за чесноти порядок і чесність» і взагалі попросив Ткачука не займатися «демагогікою». Князева усунули, а суд виступив із заявою, де наголосив на «принципі самоочищення».
І от сьогодні ж на тлі подій за участі Тандира, на тлі подій у процесі щодо вбивства Тлявова, ВС обирає собі нового голову. Ним стає керівник Касаційного кримінального суду Станіслав Кравченко. Все б нічого, але Кравченко має доволі складну як для зразкового представника суддівського корпусу біографію. У 2003 році він звільнив з-під варти Олексія Пукача у справі щодо вбивства журналіста Георгія Гонгадзе. Пукач потім переховувався від слідства. А у 2011-му Кравченко став суддею одного з Вищих спецсудів. Цю ланку системи створювала команда Віктора Януковича і випадкові люди до неї потрапляли украй рідко.
Звинувачувати Кравченка у чомусь конкретному аргументів недостатньо. Адже кожен має право на захист честі і гідності? Мова про інше. Судді ВС мали усвідомлювати, як трактується призначення людини саме з такою біографією в суспільстві, особливо на тлі останніх новин. Але 108 суддів ВС зі 148 присутніх взяли та й обрали Кравченка. Ще раз, мова не просто про суддю, мова про керівника головного суду країни, який також представляє судову ланку у відносинах із суспільством. Судді ВС могли бодай відкласти вибори. Могли обрати іншого. Наприклад, колегу Івана Міщенка, який зараз зі зброєю в руках воює проти Росії. Але він набрав 14 голосів.
Читайте також: Розмита держава. Що таке інституційні «сірі зони» і чому їх слід ліквідувати
І це справді вирок. Судді часто розповідають про несправедливість до себе, про змови недоброзичливців та чорні піар-кампанії, про те, що статус судді у суспільстві підірвано і він не викликає поваги. Іноді ці аргументи навіть мають рацію. Але в сухому залишку, Тандир сів за кермо, а не викликав таксі, бо був упевнений, що «проскочить», що «його пронесе». Бо знав про безкарність колег у минулому. У сухому залишку, призначення Кравченка (хай він навіть виявиться святим) за формою виглядає як смачний плювок у обличчя суспільству, на принципи відкритості, самоочищення і решту пафосних речей, про які говорять судді. І найгірше те, що більшість суддів навряд чи усвідомлюють, що вони роблять.
На початку великої війни багато хто вірив, що українське суспільство тепер зміниться назавжди – і звісно ж на краще. Наша свідомість сформована християнською цивілізацією, а в цій парадигмі страждання врешті винагороджуються. Засмучені будуть утішені, голодні нагодовані – ну ви пам’ятаєте. А десь на півдорозі може статись ще й чудесне переображення. Простуєш собі в Дамаск у своїх фарисейських справах, а ж раптом гуп з коня – і ти вже не Савло, а Павло, апостол народів і учень Господа нашого Ісуса Христа.
Проте дива трапляються дуже рідко, а в суспільному масштабі – майже ніколи. Ані суддівська каста, ані решта «нєпростих чєловєков» не бажають змінюватись. Окремі винятки існують, проте загалом це середовище, як усяка соціальна мікросистема, буде самовідтворюватись. Судова реформа триває вже восьмий рік, проте суддівська спільнота так і не знайшла в собі сил для самореформування. Зате понарікати на упереджене ставлення суспільства і журналістів – це будь ласка.