Використання в літературі антуражу минулих епох – річ аж ніяк не нова, а терміни на кшталт «історичний роман» чи «ретродетектив» уже давно звичні для читачів. Так само відомим лишається й те, що історичний елемент у літературному тексті не завжди є суто стилістичним прийомом – часто це своєрідний код, у який вплетено вагомі інтерпретаційні ключі. Утім, тут же й парадокс: за експлуатацією історичного матеріалу в літературному тексті подеколи ховається дзеркальний вплив історизму на сам твір. Це явище може набувати різних виявів, і самому авторові навіть не конче потрібно його усвідомлювати: воно відбувається машинально, неконтрольовано, і це суттєво свідчить як про авторську позицію щодо певних історичних феноменів, так і про певний зріз суспільних переконань на певному історичному етапі.
З такого ракурсу цікаво прочитати роман Василя Добрянського «Ніхто не скаже “Прощавай!”», що цьогоріч вийшов друком у видавництві «Фабула»; тим паче інтерес до цього твору підігріває присутність у ньому (нехай навіть опосередкована) Павла Скоропадського, чиє 150-річчя відзначали цього тижня. Уже на обкладинці книги зазначено її жанр – «історичний детектив», тож і сюжет тут відповідний: Клим Іванович Жеграй – колишній працівник поліції, а згодом слідчий на службі самого гетьмана Скоропадського – береться за розслідування дивної справи. У листопаді 1918 року зовсім поруч із штабом гетьмана раптом виявляють труп, а на його нозі – бирку із написом: «Власність гетьмана Скоропадського». Жеграєві для розкриття цього вбивства необхідно зануритися в життя київського підпілля, пірнути в політичні ігрища і – бажано – випірнути після цього живим.
Читайте також: «Завтра, якого не було». Інтерпретуючи «Спалити Хром» Вільяма Ґібсона
Роман затягує, почасти через жанрову специфіку (хоча варто зазначити, що це не стільки детектив, позаяк вбивцю тут визначають майже одразу після початку розслідування, скільки кримінальний чи навіть шпигунський роман), почасти через антураж Києва, яким він був (чи, радше, яким його бачить Добрянський) сто років тому. Це доволі специфічна атмосфера, яка подібна, з одного боку, на підпілля США періоду «сухого закону», але без надмірного епатажу, чи навіть цілий кримінальний світ за ширмою, як-от у кіновсесвіті «Джона Уіка», з другого ж – готичний, заледве не містичний флер, коли вже сама нуарна тінь або нічна темрява натякає на присутність небезпеки.
Такий жанровий і стилістичний синкретизм у романі невипадковий – тут повсюдно відчувається спроба стерти кордони між історичною достовірністю та художньою вигадкою. Це помітно в примітках, а то й у цілих розділах, які лише опосередковано стосуються сюжетної лінії Жеграя і які натомість прояснюють ширший, геополітичний контекст подій (як-от розділ, присвячений укладанню Комп’єнського перемир’я у «вагоні маршала Фердинанда Фоша», хоча, здавалося б, до чого тут якесь убивство в Києві?); це помітно і в подекуди надмірно детальних авторських пасажах, наприклад, в абзаці про потоплення пасажирського пароплава «Лузітанія» німецькою субмариною (знову ж таки: здавалося б, до чого це в романі про розслідування вбивства у Києві?), або в уривку з точними числовими значеннями калібру й ваги тогочасних пістолетів; це помітно і в коротких німецькомовних вставках у деяких репліках німців («Es ist aus der Luft gegriffen, – сердився він, поспішаючи після цієї зустрічі додому, щоб якнайшвидше перевзутися. – Ми в лайні. І це надовго»), що, вочевидь, мали на меті більше стилізувати текст, але натомість викликають дисонанс, адже німці й так мали би говорити німецькою. Усе це врешті настільки перемішується під час прочитання, що стає неможливо встановити, де доконаний історичний факт, який просто використали в літературному творі, а де накинута автором згори фікція, яка з дійсністю не має нічого спільного.
Читайте також: «Книга сміху і забуття»: по обидва боки іронії
Попри те, що все вищезазначене, безумовно, можна (і, напевно, треба) вважати недоліками книги, вони парадоксально дають і позитивний ефект: завдяки цим особливостям текст не викликає враження історичного довідника чи підручника, який переповнений фактажем, але якому бракує художності. Словом, читання цього роману є в буквальному сенсі читанням роману – саме як художнього тексту. Про це, окрім іншого, свідчить ще й пафос книги. Так, роман раз-по-раз підкидає речення на кшталт: «Кохання під час війни завжди має присмак крові»; або: «Ніхто не хотів гортати календар, зазирати у завтра». Також тут деякі монологи героїв за художністю не поступаються авторському мовленню, і їх годі було б виокремити, якби не тире на початку репліки, та й сам Жеграй кілька разів констатує власну надмірну красномовність: «”До кінця! Що за дешевий пафос?” – вилаяв він себе». Але ж який детектив без пафосу, тим паче коли він личить атмосфері тексту?
Проте в цьому пафосі помітна ще й інша риса – вписування автором певних міркувань у вуста персонажів зі своєї історичної дистанції. Ідеться про те, що тутешні репліки про Україну та патріотизм є радше репліками з 2023, а не з 1918 року: «Українці віками жили за чужими лекалами»; або: «Українці чубляться поміж собою, не хочуть визнати простої дилеми. Або ми будемо чистити чоботи москалеві, або він нам». Чи говорили так у Києві понад 100 років тому? Цілком можливо. Але в контексті повномасштабної війни і дотепер небаченої актуалізації подібних ідей ці рядки сприймаються інакше – вони сприймаються як наша сучасність, що проступає в нашому минулому. І роман Василя Добрянського насправді про це: тут не так важливо встановити історичну достовірність і точну фіксацію дійсності, як впізнати через це озирання наш час, наші умови та наші обставини. Історизм у цьому детективі – це лише позірна ретроспекція, натомість книга розказує про актуальні речі, загорнуті в антураж іншої доби.
Читайте також: «Весілля Настусі»: як читати український Схід?
Одним із ключових мотивів книги є повернення: роман починається тим, що Жеграй вертається з Німеччини в Україну; у Києві, який описує Добрянський, постійно циркулює ідея повернення німецьких військ додому; під час розкриття справи слідчий вертається в деякі місця двічі, а то й тричі тощо. Власне, і сам роман варто сприймати як специфічне повернення – повернення у добу, коли українська аристократія в особі Скоропадського і представників його інституцій востаннє на найближчі 70 років мала якусь вагу, у добу, коли старомодний принцип справедливості й патріотизму в особі самого Жеграя дає останній бій хаосу, що невпинно насувався. Це – повернення з метою віднайдення всього згаданого вже в нашу добу, адже воно свого часу зникло, і ніхто не сказав йому «Прощавай!». Тож роман прощається з цими принципами у минулому і наново вітається з ними в теперішньому. Тому, мабуть, роман і викликає постійне відчуття дежавю та ностальгії. Тому, мабуть, його і цікаво читати.