Зміна політичного режиму в Україні наприкінці 1918 року відбулася шляхом збройного повстання проти влади гетьмана Павла Скоропадського. Перемога Директорії виявилася пірровою: із неї розпочалася агонія національної революції. Доба Директорії (1918–1920) стала найважчим і найтрагічнішим періодом визвольних змагань, позначеним суцільними невдачами. Жорстока й кровопролитна боротьба за збереження хоча б частини державницьких здобутків точилася на фронтах. Відсутність політичної програми, протистояння всередині проводу Директорії роз’єднували та позбавляли конструктиву національний табір, що врешті призвело до втрати державності.
На думку Михайла Грушевського, антигетьманське повстання було найтемнішим місцем в українській революції. Із цим годі сперечатись і сьогодні, оскільки документів про підготовку виступу не виявили, об’єктивних відомостей також небагато. Про те, чия це була ідея та хто ухвалив рішення про повстання, як відбувалася підготовка, як вибирали дату повстання та його керівництво, відомо лише зі спогадів безпосередніх учасників. Однак усі вони уникають конкретних фактів: імен, дат, змісту ухвалених рішень. Спробуємо з’ясувати, хто насправді був причетний до підготовки й початку повстання.
Легальна опозиція
Найпоширенішою версією, майже аксіомою, залишається твердження про організування повстання опозиційним Українським Національним Союзом (УНС). Усунуті державним переворотом 29 квітня 1918 року від влади, українські національні кола майже відразу почали змагатися за утворення політичного союзу, опозиційного до Української Держави Павла Скоропадського. Першою спробою об’єднання став Український національно-державний союз (УНДС), який у травні 1918 року створила поміркована частина національного руху. До нього ввійшли Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ), Українська демократично-хліборобська партія (УДХП), Українська партія самостійників-соціалістів (УПСС) та ряд профспілкових організацій. Відсутність підтримки цього об’єднання з боку впливових членів Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) та Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), масових громадських організацій позначилася на його долі: воно не стало авторитетним ні для українського громадянства, ні для владних структур.
Утворений наприкінці липня — на початку серпня 1918 року Український Національний Союз (УНС) був блоком українських політичних партій та громадських організацій ширшого спектра. До нього входили УСДРП, УПСР (центральна фракція), УПСФ, УПСС, Трудова партія; масові громадські організації: Селянська спілка, Центральний кооперативний комітет, Учительська спілка, «Просвіти» та багато інших. Поза УНС залишилися впливові політичні сили: на лівому фланзі — УПСР (ліва), на правому — хлібороби-демократи. Очолювали союз відомі діячі: Андрій Ніковський (УПСФ), із 1 вересня — Володимир Винниченко (УСДРП), із 14 листопада — Микита Шаповал (УПСР).
Програмні й організаційні засади, викладені в Статуті УНС, мали загальний характер. Визнаючи чинну в Україні владу, союз ставив за мету змагатися за її демократизацію та українізацію (демократичний виборчий закон, скликання парламенту, захист національних прав українського народу). УНС не висував соціальної програми, що свідчило про надання пріоритету національно-державним інтересам над класовими. Так, УНС представляв легальну опозицію та збирався діяти демократичними правовими методами. Найвищим органом вважали загальні збори, проте їх не скликали жодного разу. Не виявлено документів про персональний склад президії або інших керівних органів, про діяльність відомо лише з преси та спогадів.
Читайте також: 1917-1922: Український націоналізм між соціалізмом та консерватизмом
Діяльність УНС не виходила за межі, окреслені статутом. Він виступив на захист прав української мови, висловився проти встановлення дипломатичних стосунків з Доном, видав заяву про міжнародне та внутрішнє становище України тощо. Утворені ним комісії (внутрішніх справ, військова, земельна, закордонна, церковна) розробляли нове законодавство. Результатом співпраці УНС із гетьманом і Радою Міністрів Української Держави 24 жовтня став новий коаліційний кабінет міністрів, у якому шість міністерських посад обійняли представники союзу.
«Машиністи революції»
1 вересня 1918 року УНС очолив відомий і досвідчений політик, соціал-демократ Володимир Винниченко. Паралельно з легальною діяльністю УНС Винниченко та член президії Шаповал за власної ініціативи розпочали таємно готуватися до збройного повалення Української Держави. У першому офіційному документі — «Історії повстання листопада-грудня 1918 року», — який підготувало Центральне інформаційне бюро Директорії для делегатів Трудового конгресу (січень 1919), стверджувалося, що головну роль в організуванні повстання відіграли Винниченко й Шаповал, які діяли, виконуючи волю своїх партій — УСДРП та УПСР. «Пленум УНСоюзу приєднався [до повстання — Ред.] вже тоді, коли був поставлений перед фактом його початку», — стверджувалося в документі.
Щодо виконання волі партій, то «машиністи революції» — такими вважав себе та Винниченка Шаповал — насправді не погоджували своєї ініціативи з партійною думкою. Есер Шаповал і соціал-демократ Винниченко, вибираючи методом боротьби збройне повстання, не могли виходити з рішень своїх партій, (а УНС — і поготів), які відкидали збройну боротьбу з гетьманщиною. Рішення про збройну боротьбу зі Скоропадським ухвалила в червні УПСР (ліва), тому ліві есери рішуче відмежувалися від УНС, платформу якого засудили як контрреволюційну. Так, «машиністи революції» вибрали тактику партії, яка не входила до УНС і засуджувала його діяльність.
У книжці «Відродження нації» Винниченко відверто писав про власну таємну діяльність і зображував себе головним натхненником повстання: «Ставши головою Національного Союзу, я мусив брати участь у всіх балаканинах, які провадились до вступу в Н. Союз; але та участь була вже тільки засобом сховати дійсні цілі й наміри… Для мене було ясно, що тільки силою можна вирвати владу з рук буржуазних клас». Не менш відвертим був і Шаповал: «У вересні 1918 р. я змовився з А. Макаренком, ген. Осецьким, полковником Павленком і Хилобоченком працювати в напрямі підготовки повстання. Цей план заздалегідь був вирішений трьома членами ЦК соціалістів-революціонерів (Григоріїв, Лизанівський і я). Потім у цей план було втаємничено В. Винниченка, який погодився на нього».
Свідчення безпосередніх учасників не дають однозначної відповіді, хто першим подав ідею повалити владу гетьмана Скоропадського збройним шляхом. Але показово, що про УНС не згадує ніхто, отже, Український Національний Союз як політична організація не ухвалював відповідних рішень і слугував лише прикриттям таємної діяльності його керівників.
Разом з більшовиками проти гетьмана
Департамент Державної варти володів інформацією про політичні настрої суспільства, підпільну діяльність різних політичних угруповань, але реальною небезпекою для держави вважав лише більшовицький напад. Секретні служби Гетьманату мали глибоке переконання, що українські політичні сили, «перейняті націоналістичними тенденціями», ніколи не підуть разом з більшовиками проти гетьмана, а боротимуться проти більшовиків разом з чинним урядом. Висновок спецслужб базувався на оцінюванні політики й діяльності УНС, його авторитету в українському суспільстві. Вони були певні, що Національний Союз не погодиться повалити Українську Державу збройною силою. На це сподівався й Павло Скоропадський. Тому за його особистим розпорядженням 9 листопада з Лук’янівської в’язниці звільнили провідних діячів українського руху: Симона Петлюру, Миколу Порша, полковника Юрія Капкана та інших, а також готували наказ про амністію політичних в’язнів. Однак реальність виявилась інакшою.
Підготовку до повстання Винниченко розпочав ще у вересні 1918 року з таємних контактів з керівництвом радянської мирної делегації. Мирні переговори з РРФСР, які розпочали 23 травня 1918 року, тяглися майже безрезультатно й були перервані 7 жовтня. Радянська делегація використовувала своє легальне перебування в Україні для розвідувальної та агітаційно-пропагандистської діяльності проти української влади. Делегацію очолювали відомі більшовицькі діячі Християн Раковскій (майбутній голова Раднаркому УСРР) та Дмітрій Мануїльський.
Винниченко прямо зізнавався, що ініціаторами контактів з Раковським і Мануїльським виступали саме українські кола. Ішлося про координацію дій українських заколотників з більшовиками для організування антигетьманського повстання. Російська сторона ніби погодилася підтримати їх, зокрема посиленням військової діяльності, щоб відвернути увагу німецьких і гетьманських військ, а також зобов’язалася визнати той лад, який встановить нова українська влада, і не втручатись у внутрішні справи майбутньої УНР. Натомість Винниченко обіцяв їм легалізувати комуністичну партію в Україні.
Переговори й домовленості з більшовиками, ризиковані та навіть авантюрні, Винниченко проводив таємно від УНС. Їх не задокументували, отже, вони не давали сторонам жодних гарантій. З боку РКП(б) переговори були лише тактичним кроком. Повне заперечення комуністів незалежності України, відоме з часів «Маніфесту до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради», не змінилося. КП(б)У — фактично філія РКП(б) в Україні — тоді відкидала можливість співпрацювати навіть з лівицею українських партій. Комуністи в Україні фактично були готові до збройного повстання, щоб зрештою встановити радянську владу. Восени 1918 року КП(б)У мала в Україні розгалужену мережу більшовицького підпілля, значну кількість партизансько-повстанських загонів, разом до дев’яти тисяч осіб. Вони були готові боротися збройно.
Читайте також: Як у 1918 році у Києві створювали пантеон українських героїв
Прихід Винниченка до керівництва УНС спричинив чутки про зміну тактики союзу. Це змусило президію УНС виступити зі спростуванням. 4 жовтня «Нова Рада» вмістила коментарі члена президії УНС (прізвище не називали), який стверджував, що у своїй діяльності союз не виходить за межі статуту, чутки про зміну орієнтації союзу та загострення його внутрішньої тактики не відповідають дійсності. «Ні одна сторона діяльності союзу, як і його постанови, резолюції і протоколи, не являються річчю секретною ні для членів союзу, ні для українського громадянства», — резюмував політик. Тож для широкого загалу УНС залишався масовою легальною організацією, опозиційною Скоропадському. Проте за фасадом УНС точилася тіньова діяльність, спрямована на збройне повалення Української Держави.
Фактор січових стрільців
Остаточне рішення про збройний виступ ухвалили, коли змовники заручилися підтримкою Окремого загону Українських січових стрільців (УСС). 30 жовтня відбулася таємна нарада за участю Володимира Винниченка, Микити Шаповала, генерала Олександра Осецького, старшин Андрія Мельника та Федора Черника. Тоді ж створили Оперативний повстанський штаб на чолі з генералом Осецьким, до якого ввійшли полковники Василь Тютюнник та Володимир Кедровський, а також сотники УСС Мельник та Черник. Вирішили починати повстання не в Києві, а в Білій Церкві, де дислокувався загін УСС.
Учасники переговорів не ставили проведення акції в залежність від політичних обставин, які могли змінитися. Будь-які події або зміни в складі кабінету та його політиці вже не могли запобігти повстанню. Як писав історик Дмитро Дорошенко, «всі переговори Винниченка з урядом у справі реорганізації кабінету міністрів і його вперті торги за число міністерських портфелів для кандидатів Національного Союзу були просто комедією: він посилав людей до уряду, проти якого сам готував повстання». У цьому сенсі Федеративна грамота гетьмана Павла Скоропадського, видана 14 листопада 1918 року, не була ані причиною, ані приводом до повстання, підготовка до якого вийшла на фінішну пряму набагато раніше.
Федеративна грамота гетьмана Павла Скоропадського, видана 14 листопада 1918 року, не була ані причиною, ані приводом до повстання, підготовка до якого вийшла на фінішну пряму набагато раніше.
Не змінили планів заколотників і події на Галичині. 1 листопада у Львові розпочалося повстання, відоме як Листопадовий зрив, метою якого було встановити українську владу на західноукраїнських землях. 6 листопада до Києва прибули емісари Української Національної Ради Осип Назарук та Володимир Шухевич просити в гетьмана військової допомоги, щоб утримати Львів. Надати їм прямої допомоги Українська Держава, пов’язана міжнародними зобов’язаннями, не могла. Гетьман запропонував використати січових стрільців, добре озброєних і цілком боєздатних. Їх можна було швидко перекинути ближче до австрійського кордону, ніби для охорони залізниць, а там би вони «самовільно» перейшли Збруч і дісталися Львова. Це був реальний шанс галицьким українцям утримати край у своїх руках. Та Винниченко, якому січові стрільці були потрібні для повалення гетьманської влади, знайшов аргументи, щоби відмовити галичан від здійснення цього плану. Зрештою розвиток подій і у Львові, і у Києві закінчився поразкою української справи. Львів невдовзі захопили поляки, Київ згодом — більшовики.
Не до кінця з’ясованими залишаються питання: хто і в якій спосіб ухвалив рішення почати повстання, обрав Директорію та надав їй владні повноваження. За офіційною версією, поширеною і в зарубіжній, і в сучасній вітчизняній історіографії, вважають, що її утворив Український Національний Союз, який поклав на неї завдання збройно повалити Гетьманат. Проте жодних документів УНС щодо створення Директорії та її повноважень історики не виявили. Не згадували про них і безпосередні творці Директорії — Винниченко та Шаповал.
Запрограмований хаос
Стаття «Як була вибрана Директорія» з’явилася в часописі «Україна» (щоденному офіціозі штабу Дієвої армії УНР, що видавали в Кам’янець-Подільському) до річниці антигетьманського повстання. Автор свідчив, що вибір Директорії відбувся в такій атмосфері таємничості й конспіративності, що й через рік він залишається «непроникною тайною». Це сталося вночі 13 листопада в будинку Міністерства шляхів, де в кабінеті урядовця для особливих доручень Стокоза зібрався «гурток українських діячів». «Нараду скликали В. Винниченко та М. Шаповал від імені Українського національного союзу, — писав часопис «Україна». — Головував В. Винниченко; протоколу ніхто не писав… Нарада без довгих дискусій постановила підняти негайно всенародне повстання проти Скоропадського… та одноголосно постановила вибрати Директорію Української Народної Республіки».
З того, як відбулися вибори керівного органу повстання (надалі — найвищого органу державної влади УНР), цілком зрозуміло, що УНС відіграв роль декорації, на тлі якої вузьке коло українських діячів ухвалювало доленосні рішення. Так, першу міну під майбутнє Директорії заклали вже під час її обрання. До керівництва у вигляді колегіального органу звичайно вдаються в складних політичних обставинах, що цілком відповідало моменту. Можна зрозуміти й те, що Директорію очолив Винниченко — натхненник і організатор повстання. Усупереч рішенню обирати лише з осіб, присутніх на нараді, до складу Директорії ввійшов також Симон Петлюра, який провів кілька місяців у в’язниці й не був причетним до підготовки повстання. Але його обрали заочно на майже ультимативну вимогу січових стрільців. Інші члени Директорії (Андрієвський, Макаренко, Швець) були маловідомими діячами українського руху, яким відводилася роль статистів. Згадка про Український Національний Союз була потрібна лише для того, щоб надати таємно обраній недемократичним шляхом Директорії авторитету в українських національних колах.
Читайте також: Чи був у Петлюри шанс виграти?
Ускладнювала функціонування Директорії і наявність у її складі двох популярних і надзвичайно амбітних лідерів — Винниченка й Петлюри. Кожен, маючи великий авторитет серед українства, намагався проводити самостійну політику. Обидва були соціал-демократами та прихильниками незалежності України, але водночас — антагоністами в шляхах досягнення кінцевої мети. «Український більшовик» Володимир Винниченко був давнім прибічником союзу з більшовицькою Росією, натомість Симон Петлюра більше орієнтувався на Антанту. Винниченко постійно хитався між національними інтересами й соціалістичним ідеалізмом, що пояснює його непослідовність як політика, а Петлюра намагався втілити свої ідеали соціальної справедливості та рівності в межах самостійної України.
Хай там як, саме Винниченко став політичним керівником повстання. Військові ж сили Директорії, які отримали назву «Республіканська армія», очолив Петлюра. Лідери Директорії від початку не прагнули узгоджувати свої дії, про що свідчила майже одночасна поява двох відозв про початок повстання. 14 листопада з’явилася відозва до населення, яку підписав В. Винниченко. У ній Директорія оголошувала всенародне повстання проти «антинародного, антиукраїнського режиму гетьмана П. Скоропадського» і закликала всіх чесних громадян, як українців, так і неукраїнців, «стати збройною дружною силою проти ворогів і злочинців народу».
Днем пізніше з’явився Універсал Симона Петлюри до вояків і козаків, де він повідомляв, що став на чолі Республіканського війська як його головний отаман (головнокомандувач). В Універсалі більше наголошувалося на воєнному аспекті: гетьманські накази щодо війська скасовувалися, армійським частинам пропонувалося перейти до лав Республіканської армії. За змістом і стилем універсал, як і відозва, був типовим зразком лівої революційної демагогії, але ставив питання більш радикально: «Скоропадський, з постанови Директоріату, ставиться поза законом за головний державний злочин проти самостійної Української Народної Республіки… Військо Української Народної Республіки має своєю метою дощенту знищити безладдя, заведене гетьманським урядом, і ту силу, на яку вони спирались».
Суворі формулювання на кшталт «зрадник», «узурпатор», «дощенту знищити» в Універсалі відкривали шлях беззаконню та свавіллю. Однак Винниченко не був щирим, коли згодом скаржився, що своїм Універсалом, виданим самочинно, щоб перехопити провід повстання, Петлюра зіпсував справу, спрямувавши боротьбу проти гетьмана на шлях анархії та отаманщини. На масові виступи й піднесення народної стихії розраховував і сам Винниченко, коли оголошував повстання.
Читайте також: Українські гетьманці ХХ століття
Директорія не визначала власної політичної платформи, а єдиною метою проголосила ліквідувати Гетьманат. Провід повстання уникав соціально-політичних гасел цілком свідомо, щоб його підтримав не лише національний табір, а й інші сили, ворожі гетьманській владі. Заклик розгромити Українську Державу сприйняли і махновці, і російські політичні сили — ліві есери, анархісти, більшовики. Останні спочатку не висували власних вимог, задовольняючись гаслами Директорії. «Під прапори Петлюри ми послали всі свої революційні комітети», — згадував Володимир Антонов-Овсієнко, який згодом командував наступом Червоної армії в Україну. Розповсюджуючись у такий спосіб, повстання охопило величезну територію та стало загальнонародним. Україна швидко занурювалась у вир громадянського конфлікту.
Руйнація держави
Гетьманську владу в ході повстання справді «знищили дощенту». Але на заміну їй не створили реального владного механізму. Призначені від імені Директорії повітові та губернські коменданти й комісари були випадковими людьми. Безконтрольність, некомпетентність і свавілля цих призначенців дискредитували центральну владу в очах населення. Реальна влада в провінції перебувала в руках військових. Саме з Республіканської армії вийшов і поширився всією Україною своєрідний суспільно-політичний феномен, відомий як отаманщина. Відчуття безкарності з боку верховної влади надихали новоспечених «отаманів» на власний розсуд впроваджувати владу іменем Директорії УНР. Маючи армійське походження, отаманщина поступово перетворювалася в найбільш поширену форму чинної влади, викликаючи вкрай негативну реакцію населення.
Республіканська армія не могла захистити державу. Хоча її основу склали регулярні військові частини, що перейшли на бік Директорії, головною рушійною силою були численні селянські загони, які взялися за зброю на заклик останньої. Після повалення гетьманської влади ці загони, знов-таки на заклик Директорії, «пішли ділити панську землю». Зрештою чисельність Дієвої армії (так її стали називати) скоротилася до 50 тисяч. «Швидко, як гірський потік виросла армія Директорії, але так само швидко почала потім розпливатися. Армія, що виросла з могутнього зриву селянських мас у боротьбі за землю й волю, як тільки цю безпосередню мету було досягнуто, фактично перестала існувати як цілість», — писав Ісаак Мазепа, майбутній прем’єр-міністр уряду УНР.
Тому коли на кордонах УНР уже палала війна, республіка мала небоєздатну напівпартизанську армію. Створені нашвидкуруч військові частини були без справжнього бойового досвіду, який дозволяв би успішно воювати з боєздатним противником. Отамани віддавали перевагу примітивній тактиці «ешелонної війни», а легка перемога над гетьманцями породжувала в новоспечених командирів надмірні амбіції та зневагу до військової дисципліни. До того ж у ході повстання знищили велику кількість засобів матеріально-технічного забезпечення армії. Офіційно озброєння й майно пішли на оснащення новостворених повстанських частин. Але, як це часто трапляється під час масових народних зрушень, процес був неконтрольованим. Майно розкрадали авантюристи-отамани, посадові особи, залізничники, селяни й рядові козаки. Протягом місяця повстання практично зникло тилове постачання восьми корпусів гетьманських збройних сил, розраховане на шість місяців користування.
Ще 28 листопада 1918 року, у розпал явно переможного заколоту, Винниченко написав у своєму щоденнику: «Нема ніяких підстав думати, що той рух буде на користь національного моменту, а не соціального».
У сумі всі ці чинники призвели до того, що визвольні змагання зазнали поразки, а Україна змарнувала свій шанс здобути державність. Цікаво, що такий результат передбачили не лише прибічники Павла Скоропадського, які зазнали поразки, а й головний натхненник повстання Директорії Володимир Винниченко. Ще 28 листопада 1918 року, у розпал явно переможного заколоту, Винниченко написав у своєму щоденнику: «Нема ніяких підстав думати, що той рух буде на користь національного моменту, а не соціального». Ці рядки виявилися пророчими. Щоправда, як показали події наступних років, сподівання реалізувати «соціальний момент» також виявилися марними: врешті Україна стала полігоном для жорстоких соціально-економічних експериментів більшовиків.