«Допомагаємо порадами з власного прикладу, як можемо»
Син співзасновниці громадської організації «Жінки зі Сталі» Наталі Кравцової служить у лавах Національної гвардії ще з 2015 року. Весь цей час боєць був у Маріуполі, де й зустрів повномасштабне вторгнення. Близько 11 місяців під час виходу з заводу «Азовсталь» він потрапив у російський полон.
«Коли наші бійці вийшли, я та кілька дружин, матерів, сестер українських військових об’єдналися в громадську організацію «Жінки зі Сталі» саме тому, що ми не розуміли, що нам робити далі», – розповідає мати полоненого захисника.
Наталя Кравцова розповідає, що «Жінки зі сталі» з того моменту, як з’явилася організація, намагаються допомагати порадою з власного досвіду всім, хто доєднується: «Ми якийсь шлях пройшли, у нас є майже рік досвіду, а для когось цей неприємний досвід з’явився місяць-два тому. Ми допомагаємо порадами з власного прикладу, як можемо»
Жінка досі не має даних про точне місце перебування сина – Росія не надає офіційної інформації після виїзду полонених з Оленівки. Однак матір має підтвердження від російського представництва Міжнародного Червоного Хреста, що її син досі у полоні: «Яким чином це відбувалося – я не знаю. До мене особисто з цього питання Червоний Хрест звернувся приблизно місяць тому. [До того] весь час ніякої інформації взагалі не було».
Співзасновниця ГО каже, що коли бійці виходили з «Азовсталі», то Червоний Хрест мав бути постійно присутній. Потім з’ясувалося, що вони були не кожного дня або ж фіксували не кожну людину, яка виходила. Тому багато родичів не мають ніякої об’єктивної інформації про локацію рідних навіть зараз.
Жінка розповідає, як з погляду бюрократичної процедури виглядають дії родини, коли зникає військовий: спершу треба звернутися до Національної поліції та подати заяву, що людина зникла. Отримати інформацію, що рідний в полоні раніше – це радше виняток. На «Азовсталі» події розвивалися інакше, ніж зазвичай, каже Кравцова: «Там гарнізон отримав наказ Верховного Головнокомандувача скласти зброю та вийти, щоб зберегти життя. Умови війни, яка йде зараз, трошки інші. Коли людина зникає, не може бути повної впевненості, що вона в полоні».
В заяві про зникнення треба описувати всі обставини, коли останній раз людина виходила на зв’язок, давати її номер телефону для того, щоби спробувати визначити останнє місце перебування. Також треба обов’язково здавати ДНК-тест, додає жінка: «Нехай він нікому не знадобиться, але є різні обставини, коли потім неможливо опізнати людину. Наприклад, якщо родичі загинули або виїхали за кордон». Далі треба робити запит в Національне інформаційне бюро щодо свого рідного, чи є інформація про його перебування в полоні або задокументоване зникнення. Також рідні звертаються до Служби безпеки України та Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, куди входять представники різних профільних держструктур. Питання пошуку людини в полоні – також одна з головних компетенцій Міжнародного комітету Червоного Хреста.
За словами Кравцової, комунікація з держструктурами зазвичай була успішною –куди організація стукала, всюди завжди відкривали. Поза тим, не у всіх рідних зниклих військових цей досвід однаково позитивний.
Зниклий безвісти
22 березня минув рік, відколи чоловік Любові Герасим’юк, військовий 24-ї ОМБр, зник на напрямку Попасної. З пояснювальної записки щодо зникнення відомо, що бронемашину, де був військовий, під час бою підбили протитанковою ракетою. Після цього безвісти зник весь екіпаж з трьох осіб.
«Пошуки тривають дуже складно. Спочатку я звернулася в СБУ, потім в поліцію, заяву прийняли лише через три місяці. Франківський відділ передав її у київський, а київський – в луганський. Так воно там десь губилося – порожня справа з моєю заявою», – каже Герасим’юк.
З власного досвіду жінка розповідає: коли людина зникає, є два документи, які дають статус безвісти зниклого. Один з них – це витяг з ЄРДР: «Я звернулася в поліцію, заяву зареєстрували й протягом доби відомості вносять в Єдиний реєстр досудових розслідувань і дають витяг, що відкрили провадження».
Читайте також: Де Росія утримує полонених цивільних: правозахисники презентували інтерактивну мапу місць утримання українців
Другий – повідомлення від командира до військової частини, що боєць зник на полі бою. На підставі цієї доповіді проводять службове розслідування і роблять висновок: або зник безвісти, або ймовірно потрапив у полон.
З отриманням обидвох у жінки виникали проблеми.
«Коли військовий зникає, родичам приходить сповіщення з військової частини або з військкомату. Мені сповіщення не прийшло б, напевно, й досі, якби я у грудні не поїхала до Києва, Львова, Яворова і не знайшла його у військкоматі. Воно нікуди не рухалося, тому що не було моєї адреси, хоча я особисто приходила в саму частину неодноразово. Не було ні адреси, ні телефона мого чи доньки. Хоча мій чоловік тричі заповнював анкети перед вторгненням і скрізь писав навіть інститут, де вчиться моя донька», – розповідає далі дружина зниклого.
Жінка каже, що двічі упізнавала на відео з російських Telegram-каналів свого чоловіка. Вперше – через два тижні після зникнення на відео десь на околицях Маріуполя, де було багато полонених з інших підрозділів, зокрема морпіхів.
Вдруге Герасим’юк знайшла фото із Суходольської колонії, де ймовірно утримувався боєць. «Військова частина сказала, що у них нема спеціалістів для розпізнавання з фотографій. Мені порадили звернутися в Координаційний штаб [з питань поводження з військовополоненими] до фахівців з такої експертизи. Там мені призначили особистого консультанта», – пояснює жінка.
Коли у грудні Любов Герасим’юк приїхала до Координаційного штабу в Києві особисто й привезла останні фотодокази з колонії, виявилося, що дані й там не заповнювали: «Вони при мені відкрили базу, де, як виявилося, теж пишуть, що він неодружений. Ми одружилися ще до [повномасштабної] війни. Ці дані мала б подавати військова частина 24-ї бригади до Координаційного штабу. Але скільки б я після зникнення не писала скарги, інформацію не оновлюють. Мені лише нещодавно прийшов акт службового розслідування, хоча вже минув рік від полону. І знову в акті пишуть, що мій чоловік неодружений».
Імовірно, полон
«Повістка прийшла в перший день вторгнення – 24 лютого. Її просто залишили у дверях, бо нас не було в той день. Він поїхав до центру комплектування, де його прийняли у 24-ту бригаду. 7 березня вони вже були на позиціях. Двічі отримував поранення під час перебування на фронті. Був на лікуванні. З військової частини вони їхали 20 червня. 25 червня він вже вважався зниклим безвісти. Тобто рано був бій, і коли він покинув військову частину – зник», – розповідає про свій досвід полону жінка зниклого бійця 24 ОМБр Марта Матвіїв.
Читайте також: Під захистом конвенцій. Як живуть російські військовополонені в українському таборі
Щоби дізнатися, що трапилося з чоловіком, дружина виходила на командира роти: «Його поранили в плече і не змогли евакуювати з поля бою через сильний артобстріл. Командир сказав, що з метою збереження життя та здоров’я особового складу, він повернув пошукові групи. Тобто вони навіть до нього не дійшли, щоб евакуювати».
Матвіїв та Герасим’юк познайомилися через інтернет, як і більшість родичів військовополонених. Жінки входять до групи в соцмережах, де зібралися переважно люди зі схожою історією. «Нам не рекомендують посадовці шукати наших зниклих в інтернеті. Проте навіть на зустрічі [уповноважений з прав людини Дмитро] Лубінець казав, що йому легше працювати з об’єднанням родин, а не з кожним зверненням окремо», – пояснює жінка.
Для цього створюються різні пошукові тематичні групи. Спочатку рідні, наприклад, 24-ї бригади, спілкуються у месенджерах. Потім знайомі особисто чи через мітинги створюють окремі групи між собою. «Ми знаємо, що це за людина, кому можна вірити, що це не просто якісь боти в інтернеті. Також є тематичні групи. Наприклад, мій чоловік зник у Вовчоярівці. Там зникло 50 людей за три дні. Ми фактично самі всіх знайшли, зібрали та зробили свої групи, аби далі просувати справу по цьому населеному пункту», – розповідає Матвіїв.
Жодного відеодоказу чи підтвердження того, що її чоловік полонений, жінка не має. Утім, офіційно начебто є підтверджена інформація про його перебування в полоні, яка з’явилася на початку грудня. Дружина намагалася дізнатися будь-які деталі про оновлення статусу в Координаційному штабі, але вже чотири місяці держструктури не можуть відповісти, як та чому статус «безвісти зниклого» змінився на «ймовірно, полон».
«Є спеціальний чат-бот, через який можна перевірити [статус військового], або просто дзвонимо на 16-48 [гаряча лінія Національного інформаційного бюро]. Зазвичай або зовсім відсутні відомості, або, ймовірно полон, як у мене. До того часу взагалі фактично був хрест [на пошуках чоловіка], тому що це тяжкий населений пункт, тож я просто чекала деокупації. Так багато хто чекає, але кілька людей за цим населеним пунктом отримали таке сповіщення», – пояснює Матвіїв.
Крім самого факту зміни статусу, інформації про зниклих військових рідним не надають. Матвіїв також зверталася до Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин Олега Котенка, але не отримала відповіді ні на електронні листи, ні на письмові звернення.
«Статус полоненого наші державні органи дають лише коли Росія підтвердить це через Червоний хрест. Такого, як статус полоненого саме від України, апріорі добитися неможливо. Є таке, як “ймовірно, полон”. Тобто дані агентурної розвідки або фото/відеодокази, свідчення звільнених. Таких сповіщень, наприклад, по Вовчоярівці, з 50 людей напевно всього 10 отримало. Про більшість невідомо взагалі нічого. І ми не знаємо, звідки ця інформація. У двох наче є фото/відеодокази, а решта – інформація просто з’явилася, ніби в повітрі висить і ми не знаємо, що з цим робити», – пояснює Марта Матвіїв.
МКЧХ і питання без відповідей
Перші дні від заснування ГО, Наталя Кравцова разом з іншими членкинями «Жінок зі сталі» групами ходили до МКЧХ для того, щоб зрозуміти принцип їх роботи: «У нас спочатку не було розуміння адекватного, який у них мандат, чим займається Червоний Хрест. Поки не сталося лихо, ми не дуже думали про це».
За словами Кравцової, якусь кількість людей в місцях утримання військовополонених МКЧХ таки вдалося зафіксувати. Утім, переважно комунікація з Комітетом з цього питання неефективна. У «Жінок зі сталі» є потужна юридична допомога для людей, яким треба роз’яснення що та як робити після зникнення, розповідає жінка. Для цього навіть є юристи, які займаються зверненнями у міжнародні інстанції.
«Ми бачимо, що ті організації, які мають бути поліцейськими світу, захисниками людяності, захисниками людського відношення до тих же військовополонених, до цивільних полонених, – об’єктивно не працюють», – каже співзасновниця.
Читайте також: Андрій Кривцов: «Було кілька випадків, коли людину вважали загиблою, але вона повернулася з полону»
Любов Герасим’юк розповідає приблизно те саме: каже, рідні зниклих з 24-ї бригади їздили на зустріч з МКЧХ в Івано-Франківськ, «грузили» представників питаннями, але більшість з них залишилися без відповіді. «Вони кажуть, що є посередниками. Назвали нам тільки дві локації, які перевірили. Ми питали, чому не перевіряють різні колонії, але, за їхніми словами, вони не можуть розповідати, де були», – згадує жінка.
«Нещодавно наші дівчата їхали на зустріч з МКЧХ, на якій теж конкретики не було. Їх просто розділили на чотири команди та грали в якісь психологічні ігри. Я чотири рази дзвонила в МКЧХ і кожного разу вони казали, що мене немає в базі, поки я у Франківську з ними не зустрілася, тоді під моїм наглядом мені присвоїли код. Це реєстраційний номер, який присвоюють за зверненням: один на рівні міжнародному, один на національному, – пояснює Герасим’юк. – Я зверталася до них з фотографією мого чоловіка з колонії. Просила дізнатися, який в нього стан здоров’я, бо у нього алергія, треба медикаменти. Вони лише кажуть, що їх нікуди не пускають».
Знайти серед багатьох
Всі жінки та рідні зниклих військових не лише самостійно займаються бюрократичними процесами, а й шукають відео чи фото з рідними для підтвердження, що вони живі. Росіяни часто викладають великими кількостями фотографії та відео полонених на свої ресурси в соцмережах: «Є такий канал “Опознай хо*ла по чубу”. Вони виставляють там і документи. Буває, що напишуть, ніби когось вбили, а військового потім знаходять у полоні», – розповідає Любов Герасим’юк.
Саме на таких каналах жінка знайшла відео зі своїм чоловіком й далі передала для службового розслідування: «Мені його побратими підтверджували, що це мій чоловік, а командування каже, що в ході розслідування опитали кілька людей і вони начебто кажуть, що це не він». Консультанти з Координаційного штабу теж не могли підтвердити своєю експертизою, чи на фото той, про кого стверджує дружина. Тому в спробах знайти докази, які допоможуть в пошуку рідного, Герасим’юк самостійно продовжує робити запити та їздити Україною до відповідних структур.
Марта Матвіїв сподівається, що для рідних зниклих безвісти захисників буде створено окрему організацію із достатньою експертністю з питань полонених. З її досвіду, консультації, які пропонують регіональні центри від Координаційного штабу і регіональні координатори від Котенка, неефективні: «Багато серед тих консультантів – це волонтери чи щось на кшталт того, які працюють у вільний від роботи час. Це має бути якась потужна організація. Я сама зверталася [по консультацію] у Львові. Нічим таким, що я сама не можу зробити, вони мені не допоможуть… Я не знаю ще жодної людини, якій би там надали якусь фахову юридичну допомогу».
Група у Facebook, до якої входять Матвіїв та Герасим’юк, називається «Ініціативна група родичів захисників 24 ОМБр». Там рідні захисників спілкуються й обмінюються успіхами в пошуку та публікують, як допомагають хлопцям на передовій. «Інколи командування каже, що все є і немає запиту на допомогу, але хлопці з передової пишуть, що немає елементарного. Тому ми знаходимо хлопців, медиків звідти й передаємо. Це все родичі 24-ї бригади, але працюємо для всіх бригад, хто попросить допомоги».
У подібних групах близькі вже звільнених полонених та досі зниклих військовослужбовців передають одне одному все, що знають по різних підрозділах. У такий спосіб легше прицільно шукати свідків чи бодай якісь докази. Водночас Наталя Кравцова каже, що ГО радить родичам не давати в мережу багато інформації щодо рідних, які перебувають в полоні. Не розшукувати їх у соцмережах, не надавати свої телефони чи особисту інформацію, яка може зіграти проти бійця. «Тобто взагалі до питання інформування підходити дуже обережно для того, щоб людині, яка потрапила в полон, не ускладнити життя», – пояснює жінка.
Російські пабліки, які вимушені дивитися рідні військовополонених, часто дуже травматичні. Наталя завжди радить людям не читати звідти жорстокий пропагандистський контент і просто переглядати фото. Можливо, вдасться побачити свого рідного.
«Коли потрапляєш в таку ситуацію, людей дуже часто паралізує. Це реальна біда, яка забирає дуже багато душевних сил, але нікому навкруги це нецікаво. І це дуже погано впливає на психічний стан. Але я б хотіла, щоби люди розуміли, що насправді нас багато, і є ті, хто готовий гуртуватися, допомагати одне одному. Головне не складати руки, вірити, що твій рідний повернеться, скільки б не пройшло часу. Треба триматися, шукати людей, самому допомагати іншим, і тоді буде легше. Ми всіх, кому треба допомога, запрошуємо до нас», – підсумовує свій досвід активістка.