Упродовж останніх років в Україні точиться чимало дискусій про налагодження тісніших зв’язків із країнами так званого глобального Півдня. Але мало хто пам’ятає, що цю частину світу ми починали відкривати для себе досить давно. Одним з тих, хто доклався до цієї справи ще у міжвоєнні роки ХХ століття був Степан Левинський, чиї подорожні нариси надовго випередили жанр тревелогу. Так сталося, що про його батька – відомого львівського архітектора Івана Левинського – знають тепер набагато більше. Краще пам’ятають і Софію Яблонську, також галичанку, котра залишила детальні описи своїх подорожей Північною Африкою, Азією та Океанією, хоча на деякі з цих мандрівок надихнув її саме Степан Левинський. Та й Північ Африки вона відвідала вже після того, як Левинський видав свій нарис про ці краї «Від Везувія до Пісків Сахари».
Степан Левинський у Шанхаї
Степан Левинський народився у Львові у 1897 році. Закінчив гімназію та Львівську політехніку за фахом інженера-хіміка. Про гімназійний період Степана Левинського відомо не дуже багато. Зате добре відомо, які випробування в цей час проходила його родина. Його батько Іван Левинський, родом із Долини на Івано-Франківщині, на зламі XIX та XX ст. був одним із найбільших будівельних підприємців Галичини. Фірма «Іван Левинський, концесіонований будівничий у Львові» долучалася до наймасштабніших проєктів міста: спорудження львівського міського театру (нині — Оперний театр), нового львівського двірця (Головний вокзал Львова), готелю «Жорж» та львівського єврейського шпиталю. Серед найяскравіших будівель, які Іван Левинський зводив для українських інституцій міста — камʼяниця страхової компанії «Дністер». Це був не просто бізнес – професор історії Українського католицького університету Ігор Жук вважає, що ці будівлі свідчать про поступовий розвиток «українізації» міського простору Львова.
Будинок, у якому до 1939 року містилося страхове товариство «Дністер». Архітектори: Іван Левинський, Тадеуш Обмінський
Водночас історія Івана Левинського демонструє й ті складнощі, з якими на зламі століть стикалися львівські підприємці із яскраво вираженою політичною позицією. Проукраїнські погляди негативно впливали на успіх його будівельної фірми. Окрім того, як пише Ігор Жук, середовище львівських будівничих та архітекторів було дуже конкурентним. Тож вже на початок Першої світової війни Іван Левинський потрапив у скрутне становище. У 1915-му його арештували російські війська, далі він опинився на засланні в Курську. У 1916-му році помирає його дружина Марія — мати Степана, якому на той час виповнилось 19 років. Після того, як Іван Левинський брав участь у листопадових подіях 1918 року на боці ЗУНР і відмовився скласти присягу на вірність Другій Речі Посполитій, його становище стало ще гіршим. Буремні події не обійшли і Степана. Під час Першої світової війни він перебував на військовій службі, яка підірвала його здоров’я. Після всіх випробувань, а надто по смерті свого батька, Степан врешті покинув рідне місто і виїхав до Парижа.
Читайте також: Петро Якович Дорошенко: будівничий культурних інституцій Гетьманату
Степан Левинський у молоді роки
У Парижі він продовжив навчання в Інституті політехнічних наук, здобувши ступінь доктора. Згодом також навчався у Колоніальному інституті в Брюсселі, закінчивши його з дипломом інженера колоніальних справ. Після цього Степана Левинського запросили працювати в Конго, але від прибуткової справи він відмовився, а натомість почав вивчати японську в Школі орієнтальних мов у Парижі. Врешті Левинський захистив докторську дисертацію із сходознавства і здобув, як пише у своєму нарисі український журналіст та громадський діяч на Далекому Сході Іван Світ, «перфектне знання японської мови». В одному зі своїх інтервʼю сам Левинський розповідав, що після закінчення у Парижі цієї Школи мав можливість проживати один рік у «Японському домі» так званого «Університетського Міста» у Парижі. Там він мав нагоду «ближче приглянутися товариському життю японців». Пізніше свої враження він помістив в окрему книгу «З Японського дому» (1932).
Обкладинка книги «З японського дому»
Степан Левинський і Франція
Але до Парижу Левинського привело не лише бажання навчатись. Український журналіст та дипломат Ілько Борщак у своїх спогадах пише, що Франція мала для нього особливе значення і він її дуже любив. Це можна відчути і в його есеях та інтервʼю. Наприклад, в одному із інтервʼю Левинський казав, що на його формування великий вплив мала французька література і тамтешній побут: «Кажучи загально, в першій мірі завдячую багато французькій культурі і кількалітньому побутові в Парижі. Вважаю, що французька література є дуже доброю школою для молодого письменника».
Читайте також: Від ігнорування до упокорення. Як Україна боролася за Крим сто років тому
В опублікованому вже у сучасній збірці його есеїв «Паризькі настрої» листі із Парижа 1928 року Левинський закликає співрозмовницю (не знаємо її імені) більше приділяти уваги відносинам із Францією, зокрема вважає, що місією тамтешньої молоді, або усіх тих «для яких нема вже більше сумнів, що Україна буде велика і самостійна». На його думку, «час перенести Гераклові колони нашого світогляду з Берліна та Відня до Парижа та Лондона». Мабуть не останнім у прихильності українця до Франції та франкомовного світу було те, що Азію, яка полонила його на решту життя, він почав відкривати для себе саме тут.
Галицький Бедекер
По закінченні навчання у Парижі та Брюсселі Степан Левинський багато мандрує. Усі свої враження він фіксує у формі подорожніх нарисів, які впродовж 20–30-х виходять окремими книжками у Львові й отримують хороші відгуки. У 1926-році виходить книга «Від Везувія до пісків Сахари», у 1932-му — з «Японського дому», за яку він навіть отримав премію Товариства журналістів і письменників ім. Івана Франка. У 1934 — «Схід і Захід».
Обкладинки книг «Від Везувія до пісків Сагари» та «Схід і Захід»
Михайло Рудницький, галицький видавець книг Степана Левинського та Софії Яблонської, дуже високо оцінював подорожні нариси Степана Левинського, порівнюючи його із «бедекерами» — поширеними на той час у Європі путівниками із друкарні німецького мандрівника кінця XІX ст. Фрідріха Бедекера: «Не знаємо, чи враження з мандрівки до Африки появляються в нашій літературі вперше. У всякому разі: автор є першим, що в описах подорожі зриває з традиційною точністю інформацій, на зразок Бедекерів із ліричною балакучістю в описах».
Фрідріх Бедекер
Книга «Від Везувія до пісків Сахари» розпочинається описом подорожі Степана Левинського із Неаполя через Сицилію на Північ Африки. «Дивно мені дивитися на дрібні білі домики, розсіяні по березі. Це ж Африка!», – пише про свої враження від щойно побаченого на обрії континенту. Тогочасні критики відзначали поетичний стиль Степана Левинського в описі його подорожей. На думку публіциста Юрія Липи, він був «добрим стилістом і світовою людиною».
Читайте також: Юрій Липа. Той, хто знав, як розділити Росію
Утім, з огляду на здоровʼя та фінансові труднощі, Степан Левинський не міг так активно подорожувати, як би йому хотілося. Про це читаємо у листі Михайла Рудницького до Софії Яблонської від 20 жовтня 1932 року. Рудницький описує неабияке зацікавлення Левинського нещодавніми подорожами Яблонської (вона саме була у навколосвітній подорожі, куди вирушила в грудні 1931 року): «…Саме видав Ст. Левинського «З японського дому». Чи прислати?.. Він покищо дуже цікавий на Ваші спомини, — заздрить, що Ви випередили його у такій екзотичній мандрівці. Ще не зовсім здоров. На зиму вернеться в Ворохту. Має ще й іншу недугу, дуже тут поширену: безгрішність (ні «гроша», ні «гріха»)…».
Життя на Далекому Сході
З 1936-го року Степан Левинський жив і працював у Харбіні (Маньчжурія), де працював як референт господарських справ у польському консульстві, а також був перекладачем з японської мови. У 1939-му році на знак протесту проти ліквідації Карпатської України подав заявку про самовідвід, але пізніше відкликав її. Перебуваючи там, у 1937 році за свій кошт разом із Іваном Світом видає мапу Зеленої України, паралельно з роботою у консульстві займається редагуванням першого українсько-японського словника (виданий у 1944 році), де поміщено передмову його авторства японською та українською мовами. За час свого перебування у Харбіні (там він жив до 1940-го року), він здійснив три подорожі: до Японії, в гори Кореї та до країни Джегол (Іван Світ, з яким вони туди разом мандрували пояснює, що це була країна на кордоні тодішньої Маньчжурії та Китаю). З 1940 року короткий час жив у Шанхаї, звідки переїхав до Пекіна, де почав студії в Коледжі Китайських Наук і закінчив їх в 1941 році.
Мапа Зеленої України. Вперше опубліковано в книзі О. Хоменко “Далекосхідна одіссея Івана Світа”
У 1942 році Левинський влаштовується перекладачем з японської в управлінні губернатора французького Індокитаю у Сайгоні (нині — Хошимін), також він був контактною особою УГВР (Української головної визвольної ради) на Далекому Сході, про що відомо зі звіту ЦРУ про операцію «Белладонна» (цією операцією у 1946-му році ЦРУ мала на меті створити агентурну мережу для збору розвідувальних даних про ситуацію в СРСР і в межах операції «Беладонна» ЦРУ встановило контакт у УГВР). У Сайґоні він прожив ще чотири роки, але погане здоровʼя давалося в знаки. 25 липня 1946 року він виїхав із Сайгону до Франції. Як пише Іван Світ, «дні Степана Левинського були вже пораховані» і 8 жовтня 1946 року його не стало. Письменника поховано у Франції — країні, до якої він мав особливі почуття, як і до України.