Уже кілька днів із затамованим подихом читаю біографію Єжи Новосельського пера Кристини Черні, яка вже багато років займається його творчістю, а 2017 року здобула докторський ступінь на основі дисертації «Концепція сакрального мистецтва Єжи Новосельського».
Об’ємна книжка на 450 сторінок із назвою «Кажан у храмі» — це ідеальна біографія, авторка глибинно дослідила життя художника. Прочитала мабуть усе можливе про Новосельського, починаючи від книжок і закінчуючи короткими, розпорошеними в пресі рецензіями, розмовляла з родиною, друзями, свідками життя художника. Одним словом, це біографія, яку мають прочитати всі, хто цікавиться Єжи Новосельським, його творчістю і непростим життям, що було сповнене дражливих тем, питань, на які донині ми не знаходимо повної відповіді.
Книжка була видана в 2018 році на основі попереднього видання з 2011 р., тобто задовго до того, як Сейм РП оголосив 2023 рік роком Єжи Новосельського, а творчість і постать художника стала трендовою темою.
Читайте також: Джойс та його інтелектуальна одіссея
Нині він вважається одним із найважливіших польських художників, які творили в другій половині XX ст., а все ж залишається в польській культурі дражливою постаттю, і Кристина Черні багато про це пише. Йдеться про «непевне етнічне походження» в моноетнічній Польщі, що постала з руїн Другої світової війни. Сам Новосельський ставився до своєї національної ідентичності неоднозначно, по-різному в різні періоди свого життя. Батько художника, Стефан Новосельський, був лемком із однозначно декларованою українською ідентичністю, мати походила зі сполонізованої австрійської родини. Батьки Єжи роками конкурували за душу сина. Усе вказує на те, що переможцем у цьому суперництві став батько, прищепивши хлопцеві захоплення усім, що зродилося під впливом філософської, релігійно й художньої візантійської традиції. Упродовж більшої частини життя мешкаючи в Кракові, будучи зануреним у польське мистецьке середовище, він шукав свій власний голос, свою мову як художник, мислитель і зрештою як православний богослов. Попри те, що його українське походження було для друзів і знайомих таємницею Полішинеля, сам Новосельський багато років в публічному житті уникав цієї теми, займаючи максимально амбівалентну позицію. Лише під кінець свого життя, коли він уже втрачав контакт із повсякденням, знайшов у глибині себе українськійсть, яку роками витісняв.
Читайте також: По той бік ніжності народжується струм
Наприкінці життя молився лише українською.
Нехай ключем до розуміння його травми ідентичності буде цитата з біографії Кристини Черні, яка стосується батька художника. У часи антиукраїнських акцій у повоєнній Польщі і вже після закінчення масових виселень українців у СРСР і на здобуті донедавна німецькі землі (акція «Вісла»), Стефан Новосельський, багаторічний (з часів Австрії) службовцем державної залізниці, наважився на крок, що багато говорить про атмосферу, що тоді панувала в ставленні до українців. Черні пише: «Погіршення політичної атмосфери в Польщі і страх за родину підштовхують Стефана Новосельського до трагічного рішення. Для учасника боротьби за вільну Україну, діяча і члена правління “Просвіти” це мав бути жест розпачу. В його персональних актах збереглося звернення до Регіональної дирекції державної залізниці в Кракові від 10 січня 1948 року. Пише референт Фінансового відділу Державної залізниці Стефан Новосельський: Цією заявою декларую зміну національності з української на польську і прошу здійснити цю зміну в моїй персональній таблиці, тобто перекреслити слова “українська національність” і записати слова “польська національність”. Свою заяву мотивую тим, що я справді народився в Одрехові (Одрехів), пов. Санок, у 1884 році в українській родині, але з 10 років, тобто з 1894 р. перебуваю в Кракові, тут я відвідував загальноосвітню школу, гімназію і постійно проживаю. З 1908 р. я одружений і безперервно живу в дружиною полькою. Веду польське домогосподарство, а мій син Єжи виховується в польському дусі, тут ходив до школи і нині як художник після закінчення Академії мистецтв став асистентом у Вищій школі образотворчих мистецтв у Кракові, вивчаючи одночасно у Яґеллонському університеті мистецтвознавство на Гуманітарному факультеті. З дитинства я виховувався в польському оточенні в Кракові, я до нього прив’язаний і вважаю його своїм рідним містом. Тут я жив усе життя і тут хочу померти. (…) Я вже старший за віком (63 роки), нічого вже в житті не сподіваюся. І також не маю жодних претензій до Державної залізниці. Хочу лише спокійно дожити свого віку і після смерті спочити у родинному гробівці на Раковецькому цвинтарі».
Не зберігся схожий лист Єжи Новосельського. Може, він був не потрібен, достатньо було лише свідчення друзів. Для «безнародника» чи «інтернаціоналіста», яким він тоді себе вважав, це точно не було так важливо. А все ж художник проживає українську трагедію не менш болісно.
По-своєму, по-мистецьки».
Читайте також: «Книга сміху і забуття»: по обидва боки іронії
Що ж, рано чи пізно нам доводиться зіткнутися з колоніальною, а навіть давньою постімперською історією Польщі. Нині Третя Річ Посполита намагається виправити гріхи давно минулих днів, хоча як на католицьку країну тут заслабко лунає mea culpa, mea maxima culpa. Історія родини Єжи Новосельського — це також історія тисяч українців, які жили в Другій РП і ПНР.
Та що тут далеко ходити — це й моя історія.