Український художник Сергій Петров, всесвітньо відомий своїми масками, співзасновник художньої студії «Bob Basset». Мав персональні виставки по всьому світу (США, Великобританія, Франція, Китай, Канада, Австрія, Перу тощо). Співпрацював з гуртами Slipknot, Metallica, Коrn та кінокомпаніями Рідлі Скотта і Майкла Бея. У 2016 році Vogue International назвав Bob Basset одним з дев’яти революційних українських дизайнерів. Нещодавно створив першу напівмаску для юриста Масі Найєма, який втратив око на війні. Тиждень поговорив із Сергієм про його мистецькі об’єкти, знакові проєкти й ідею використати власний досвід для роботи з Найємом.
– Ви ж не одразу почали робити маски як мистецькі об’єкти. Коли саме ремесло стало мистецтвом?
– Це було свідоме рішення. Можна було вдосконалювати майстерність, а можна було перейти на інший рівень. Але ці об’єкти почали називати мистецтвом ще до того, як я прийняв це свідоме рішення, уже років 10. І коли бачиш як твої предмети впливають на творчість інших людей, на їхні життя, то розумієш, що це вже певні додаткові функції, це не просто маска, це не просто карнавал. Мистецтво – ремесло, доведене до досконалості. Офіціант, майстерний у своїй праці, це теж мистецтво. Не бачу глобальної різниці між живописом і майстерністю офіціанта. Поєднання дару, майстерності й успіху. Просто є люди, які зупиняється, досягнувши певної майстерності, а є ті, що вдосконалюються.
– Ви працювали в різних мистецьких галузях. В якій цікавіше працювати?
– Гординя. Чим більше реакція, тим цікавіше. Але якщо людина – лайно, то і все інше не працює. Якщо в розмові з людиною виникають такі моменти, то вже зовсім нецікаво, з якої він галузі.
– І все ж які проєкти є для вас знаковими?
– Найзнаковіший – рюкзак-дракон. Ми його зробили у лютому 2006 року. Відтоді мені пишуть про нього з усього світу, копіюють. У свій час він став доволі потужним образом. Їх усього сім. Але багато підробок, а мої дракони всі різні. І ще стімпанк маска № 9, яку помітив канадський письменник-фантаст Корі Докторов і показав Вільяму Ґібсону. Маска якраз потрапила в очікування того світу. Успіх же – це потраплання в очікування світу плюс елемент нового. Теж стала відома всюди, і Ґібсон тоді ж, у 2009-му, сказав, що це «мабуть, найкращий стімпанк-об’єкт, який я бачив». Здається, Докторов тоді цю маску йому й подарував. У цій колекції було десь 15 об’єктів, але потім, на жаль, у 2011 році помер мій брат Олег, і ми їх більше не робили. Хіба що кілька реплік до цього.
Рюкзак-дракон
– До масок є сертифікати автентичності?
– Ні, це ж така гаражна історія. Але сам я можу відрізнити свої об’єкти від підробок. Багато разів люди зверталися щодо цього. На деяких є наші лейби, але ж їх найлегше підробити. Але я знаю, де в мене шви криві, і де перекіс по прес-формі. Була прекрасна історія. Китайці вкрали у нас серію образів і зробили з нею маленькі бюсти. І мене найбільше вразило, що вони в цих зменшених моделях криво поставлені заклепки досконало перенесли. Був скандал, мої шанувальники сварилися з китайцями, і я їм сказав: та ви ж навіть мою криву заклепку ідеально перенесли, фотографічно. Мистецтво копіювання доведене до досконалості.
стімпанк маска №9
– А в ігровій індустрії ви тільки з однією компанією співпрацювали?
– Так, із Plarium, але далі ця тема не розвинулася. У Plarium був такий період, коли вони крали все й у всіх. У кожного більш-менш відомого майстра. І якось я побачив свою стімпанк маску № 9 в рекламі якоїсь їхньої гри, але не зробив скріншот, а лише написав їм. І за якийсь час вони вирішили замовити у нас певну кількість предметів.
Зокрема, для Total Domination: Reborn.
– А ваш стиль це все ж стімпанк?
– Ні, стімпанк – окремий приклад техноромантизму. Мій стиль – техноромантизм. Оспівування мистецтвом здатності людини до творення через перетворення довколишньої реальності. Не тільки мистецтво результату, а і мистецтво процесу. Здатність людського сприйняття антропоморфності. Ми ж завжди шукаємо для себе якісь відповіді на свої питання. Як воно було, чому таким стало і яким би могло бути? Тобто такі собі роздуми людини 40+, виражені в предметах. Ще й шкіра — найдавніший матеріал.
– Ваші ж матеріали не тільки українські?
– Нещодавно я з’ясував, що шкіра, якою ми користувалися найбільше, була з Білорусі. Саме під неї у нас були налагоджені певні технічні процеси. Але зараз, звісно, просто з морально-етичних переконань я не буду співпрацювати з Білоруссю і Росією.
– Зараз важче стало з матеріалами?
– Є різна Італія, просто під неї треба підлаштуватися. І на Західній Україні і на Київщині є певна кількість. До того ж, наскільки знаю, Вознесенський завод на Миколаївщині працює. Вибір є, але та специфічна шкіра, яку мені треба, мало кому потрібна у світі.
– Як виглядає процес замовлення у вас маски, хто робить дизайн і від чого залежить фінальна сума?
– Я не пропоную дизайн. Якщо людина хоче зі мною працювати, то я готовий обговорити з нею список технічних вимог: я в ній маю дихати, бути на карнавалі кілька годин і якісь менші потреби. Я не роблю ескізів, бо так у мене працює свідомість: якщо я зроблю ескіз, то буду вважати, що це завершена робота, і далі нічого робити не буду. А змусити себе не можу. Щоб цього уникнути, я намагаюсь працювати вже в об’єкті, щоб моральне задоволення завершувалося вже на предметі, а не на стадії його підготовки. Можливо, це мій недолік. Можливо, якби я навчився правильно малювати. Зате я гарно розбираюся в шкірі. Щодо часу – зараз важко. Зараз я у Львові, а думками – в Харкові. Мені треба бути там, бо тільки там я бачу для себе місце сили й можливості щось робити. Питання не в інструментах, просто не відчуваю внутрішньої енергії. Між страхом «Прилетить ракета» і страхом збожеволіти я вибираю перше. Коли ти божеволієш від довколишнього, краще… з інструментами в руках, зі щитом, а не на щиті. Але зараз загалом непросто. До мене звертався Сід Вілсон (Slipknot), хотів новий об’єкт, але я йому сказав, що зараз нічого не можу обіцяти. А сума… залежить від того, скільки я її [маску] буду робити, на нашому сайті ціна починається від $1000.
– Чи можна вважати ваше мистецтво національним у якомусь сенсі?
– Інколи роблю і бачу, що виходять цитати чи омаж. У мене в голові багато картинок. Я їх синтезую. Тому, найімовірніше, наднаціональне.
– Я знаю, що ви робили виставку для Девіда Лінча. А з яким режисером хотілось би поспівпрацювати?
– Робили, дідусь прекрасний, йому всі по барабану, увесь той цирк, який йому колись показували і де я брав участь. Девіда Лінча показували українському олігархату. Запам’яталася з того одна сцена. Це був закритий обід у якомусь заміському кінно-спортивному комплексі, дуже схожому на готель з серіалу «Твін Пікс». І там сиділо три дівчини-бандуристки у дуже коротких мережевих сукнях і з величезними вінками, і коли до них підвели Лінча, вони заграли йому основну мелодію з серіалу. І не знаєш, як реагувати, але дід дуже ввічливий. Щодо інших режисерів. Насправді робота з дійсно талановитими людьми – це прокляття. У них же свої ідеї, а мої не потрібні. Колись мені хотілось, так. Тому що це розвиток, рух. А зараз розумію, що чіпляючись за його потяг [до] відомості, ти ж будеш змушений грати за його правилами. В його очікування. Тут, певно, має бути талановитий продюсер, який поєднає його інтереси, мої як художника, його як художника. Але в чому новизна процесу? Однак є ж історії геніальних колаборацій: Енді Воргол і Баскія, наприклад. Але ж найзначніший твір Воргола – це не його праці, а «Фабрика». Де і відбувалася інтеграція, де було таке мистецьке напруження, що не можна було не творити.
Масі Найєм у масці від Bob Basset
– Щодо маски для Масі Найєма – чим для вас вона важлива?
– Я не прихильник пафосних заяв. У мене є ж моя маска з собою. Коли я почав робити проєкт його маски, я зробив собі, щоб зрозуміти, як вирішити проблеми зручності, того, як її носити. Я спочатку хотів зробити 3D форму голови, потім прес-форму, тоді елемент і його гарно обіграти, але тоді мав би бути елемент артовості, але ж в ампутантів може змінюватися геометрія. Свою я хотів певний час поносити, щоб це було комфортно, для мене це важливо. Вона створює образ, у процесі я пробував її переосмислити, але виявив, що просто відрізаю зайве. Я дуже поважаю цю людину і її історію, і дуже страшно було тут зробити щось не так. І після нього вже написало двоє людей, які втратили очі. Буду паралельно займатися і цими проєктами. Арт-терапія. Я, певно, беру в ній участь. Головне ж – не нашкодити. Я ж ділюся досвідом своєї косоокості, коли люди не знали, куди на мене дивитися. Вони відчували дискомфорт, а з маскою є певний образ, усе нормально.