Не останні з нас: відеогра як вид мистецтва

Культура
19 Січня 2023, 17:48

16 січня вийшла довгоочікувана перша серія екранізації нині вже легендарної комп’ютерної гри «Останні з нас» («The Last of Us»). І, судячи зі схвальних відгуків як відданих геймерів, так і затятих серіаломанів, — у сценаристів Ніла Дракманна (геймдиректор оригінальної гри) і Крейґа Мейзіна (виконавчого продюсера, зокрема, нещодавнього шедеврального мінісеріалу «Чорнобиль») усе вийшло на відмінно. І захмарний рейтинг 9.4 на IMDb — тому формальне підтвердження і чергове доведення того факту, що фан-сервіс має бути якісним, якщо він хоче бути рентабельним.

Перенесення відеоігор на екрани — звісно, не нова тенденція, але тепер вона набуває рис нав’язливої пошесті, коли теле- і кінопродюсери ще до виходу нових ігор уже купують на них права.

І раніше головним фінальним результатом були фільми, які займали свою нішу та радували навіть тих, хто не грав у першоджерело. Офіційно перший фільм по грі — «Супербрати Маріо» (1985), який провалився в прокаті і нині має рейтинг 4.1 на IMDb, хоч відтоді і здобув сякий-такий культовий статус. Далі ж справи пішли дещо успішніше. Так по «Оселі зла» («Resident Evil») від 1997 року вже відзняли сім фільмів, і ті, де задіяна Мілла Йовович, ще можна було дивитися. Два фільми по «Розкрадачці гробниць» («Tomb Raider»), де тішила око Анджеліна Джолі (а третій з Алісією Вікандер уже не тішив навіть гарним сценарієм). Певну популярність мала і франшиза «Смертельна битва» («Mortal Kombat»). Ще з відомих — «Сайлент Гілл», «Макс Пейн», «Принц Персії», «Кредо вбивці» та найновіші «Їжак Сонік 2» і «Uncharted: Незвідане» (обидва — 2022). Загалом самому тренду на відтворення ігор за допомогою кінозасобів «ведмежу послугу» зробив німецький режисер Уве Болл, який натхненно награфоманив цього добра категорії B у такій кількості, що після нього цей жанр довго асоціювався з дешевою халтурою.

Читайте також: «Пісочний чоловік» і мальописні українські терени

Якщо не згадувати мультиплікаційні телесеріали (у 1980-х багатьох захоплювали «Пекман» і «Лігво дракона»), трансформація гри в серіал — це відносно новий тренд. Хоча «перший млинець» був ще в 1998-1999 роках — «Смертельна битва: Завоювання», та він після 22 серій швидко закрився і надовго відбив бажання експериментувати з цим жанром. Відносно вдалими вважають британські «Банди Лондона» (2020), які дещо запозичили з однойменної гри для PSP 2006 року, але там уже постарався Ґарет Еванс, автор неперевершеного бойовика «Рейд». Та здебільшого це доволі неоднозначні за якістю явища, які породжують лише одне питання: «Навіщо?» Як-от торішні невдала «Оселя зла», закрита після першого сезону (рейтинг 4.1 на IMDb), і середнячок «Halo», продовжений на другий сезон (рейтинг 7.1 на IMDb). А нині вже активно готуються серіали по «Радіоактивним опадам» («Fallout»), «Богу війни» («God of War»), «Горизонту: Світанок з нуля» («Horizon Zero Dawn») і «Скреготу металу» («Twisted Metal»).

Цікаво, що в 2016 році розробники спробували поєднати два формати в «Квантовому разломі», створивши одночасно і відеогру, і серіал по ній, серії якого ставали доступними після проходження певного ігрового рівня. Спробу оцінили переважно позитивно, однак якогось нової традиції вона не породила. Втім, якщо для вас серіали, зроблені по комп’ютерним іграм, — це дно сценарних пошуків, то як тоді сприймати те, що цього року вийде фільм по настільній рольовій грі «Підземелля і дракони»? І краще вам не знати, що по ній уже була показана кінотрилогія (2000, 2005, 2012).

Окреслюється така собі криза жанру — сценаристи зайшли в глухий кут і не можуть вигадати нічого нового, потенційно здатного зацікавити широку аудиторію. Тому вони і звертаються до сюжетів і образів, у яких уже сформувалася своя чимала фан-база, адже геймерів стає дедалі більше, що нібито гарантуватиме значну кількість переглядів. Так, геймери обов’язково подивляться, але, як засвідчують попередні випадки таких екранізацій, фільм чи серіал їм навряд чи сподобається. Це пов’язано з тим, що сучасні комп’ютерні чи консольні ігри стали такі досконалі і змістом, і формою, що здатні практично на рівних конкурувати з голлівудськими блокбастерами, а часто й мають відповідний бюджет. І нерідко відповідний прибуток, як, наприклад, «Червоне смертельне каяття 2» («Red Dead Redemption 2»), яке заробило 725 млн доларів за перші три дня.

Водночас відеогра дає споживачам те, чого немає в кінотеатрі чи на онлайн-платформі — унікальне відчуття безпосередньої залученості в події, усвідомлення того, що саме ти контролюєш ситуацію, вибираючи те, куди буде розвиватися світ, у якому ти існуєш. Та інтерактивність — уже не головний плюс, адже ігри мають конкурувати з цілим спектром розваг, тож перемагають вони якраз таки завдяки продуманому дизайну, деталізованій «віртуальній реальності», цілісним і психологічно достовірним героям і насамперед — сюжетом. Деякі комп’ютерні ігри — це вже окремий різновид мистецтва, наприклад, ті, до яких доклав руку Пітер Моліньє, Хідетака Міядзакі, Кен Левін чи Хідео Кодзіма. І майстерність гри значною мірою базується на вигадливості й глибині пропрацьованості тієї фонової сукупності основної інформації про ігровий світ, яку називають лор. І тут є випадки цікавої взаємодії, коли, зокрема, лор у грі «Фінальна фантазія XV» («Final Fantasy XV») дуже важко зрозуміти, не подивившись передісторії, показаної до цього в повнометражному анімаційному фільмі «Кінгсглейв».

Читайте також: Шумний біль: нова екранізація роману Дона Делілло

Дедалі частіше геймдизайнери навіть персонажів перемальовують з відомих акторів, які потім їх і озвучують, і  часто йдеться передусім про таку технологію анімації персонажів як захоплення руху (motion capture). Характерний приклад — вигадливо задуманий «Вихід смерті» («Death Stranding»), де є Норман Рідус, Мадс Міккельсен, Леа Сейду і легенда ігрових озвучувань Трой Бейкер. Або ж серія ігор «Поклик обов’язку» («Call Of Duty»), де засвітилося ціле сузір’я визначних акторів (найвідоміші, певно, Ґері Олдмен і Кевін Спейсі). Тобто індустрія відеоігор поступово перетворилася із підліткової розваги на повноцінний вид мистецтва, найкращі приклади якого здатні конкурувати з фільмами, а за розказаною історією — навіть із літературою. І новочасні комп’ютерні гри перетворюються не лише на мегаприбуткові франшизи, а і на своєрідну фабрику ідей. На проєкт, який здатен згуртувати заради спільної мети максимальну кількість талантів з різних творчих галузей: художників, письменників, композиторів тощо. Так для «Одних з нас» музику написав двічі оскарівський лауреат Густаво Сантаолалья. Отак комп’ютерна гра як феномен поступово стає ідеальним різновидовим і різножанровим контейнером, усеохопним мистецтвом майбутнього. Майбутнього, яке здійснюється просто на наших очах, хоч і не всі досі розуміють серйозність претензій відеогри на статус справжнього мистецького явища. Втім, ще стоїк Клеанф переконував: «Тих, хто бажає, доля веде; тих, хто опирається, — тягне». Тож, якщо вас тягне до комп’ютерних ігор, — це цілком імовірно може бути доля.