Добігає кінця 2022-й – найважчий рік в сучасній історії України. Це був рік суворих випробувань, які наш народ проходить з честю. Завдяки нашим героїчним – без пафосу, просто по факту – Збройним силам Україна не просто чинить опір, а відвойовує загарбані території. У військову могуть Росії вірили у Берліні і Парижі, у Лондоні і Вашингтоні, у Пекіні і ще у багатьох столицях. Але то був лише фасад, який розвалився під ударами ЗСУ. І коли пил розвіявся, світ побачив, що король – точніше, цар – голий. Це кардинально змінило диспозицію на світовій геополітичній шахівниці –провідні держави світу зараз намагаються зорієнтуватись у новій для них реальності. Поквапитись треба і нам.
Сьогодні, поки триває війна, розмови про майбутнє можуть видаватись мрійництвом. Але такий скептицизм спонукає до пасивності. Майбутнє – це не про візії і сподівання, а про роботу тут і зараз. Так, наша будучина залежить від багатьох чинників, на які ми не здатні вплинути. Але коридор наших можливостей досить широкий – настільки широким він не був ще ніколи. Питання в тому, чи скористаємось ми своїм шансом.
Загроза пошитися в дурні – вже вкотре в нашій історії – дуже велика. Надія на те, що після війни прекрасна оновлена Україна постане сама собою – річ небезпечна. Це мислення в рамках логіки безсуб’єктності, коли все, що нам лишається – це вірити і сподіватись. Зараз настав час діяти.
Війна довела, що ми здатні змінювати хід історії. Україна здобула собі суб’єктність на полі бою: ми зірвали плани агресора і змусили світ рахуватися з нашим існуванням. Тепер – якщо ми справді хочемо змін – нам треба здобути суб’єктність в усіх інших сферах буття.
Але суб’єктність – це не лише про вміння вимагати і діяти всупереч обставинам. Це перш за все про усвідомлення власних національних інтересів в усій їхній повноті. І навіть ширше – це про усвідомлення себе.
Візьмімо до прикладу культуру. Зараз ми ударними темпами звільняємось від колоніального намулу попередніх століть, заявляючи – і собі, і світові – що ми не частина «русского мира» чи «советского народа». Але суб’єктність починається з відповіді на питання, а хто ж ми такі? І тут у нас ще дуже багато роботи. Тому що відкинути чужинний наратив про Україну – ще не значить витворити власний.
Те саме стосується геополітики. Так, ми не хочемо бути на орбіті Москви і прагнемо інтегруватись до ЄС і НАТО. Це хороший вибір. Але яке місце ми хочемо посісти у системі безпеки на континенті? Яким ми хочемо бачити простір, нині відомий під назвою «Російська Федерація»? Зрештою, на яких правах ми долучимось до євроатлантичних структур? Без відповідей на всі ці питання (а їх ще треба знайти!) навіть найбільш ефективна дипломатія буде безсилою.
Розмови про відбудову господарства України важливі і потрібні. Проте сидіти і чекати, що на наші голови ось-ось лине рясний валютний дощ – це також не про суб’єктність. Остання починається із розуміння, яку саме економічну модель ми хочемо мати після війни. «Дають – бери, б’ють – біжи», – це філософія пасивності, яку ми не можемо прийняти. Мова не про гордощі, а про те, що планування майбутнього – це запорука виживання. Для цього нам треба розібратись, яка саме модель забезпечуватиме економічне зростання і що нам потрібно для її створення.
2022-й рік був справді вирішальним в нашій новітній історії. Ми остаточно переконали світ в тому, що Україна – не тимчасове явище на політичному ландшафті східної Європи, і що з її існуванням треба рахуватись. Особливо тим, хто заколисав себе власними байками про «країну 404» і зібрався захопити Київ за три дні. Україна є і буде – крапка. Але якою саме вона буде, значною мірою визначатиме те, що і як ми зробимо у 2023-му.
Ми не знаємо, коли станеться наша Перемога. В будь-якому випадку, обриси майбутнього визначає те, що ми робимо сьогодні. Коли прочиняється вікно можливостей, треба діяти. А для того, щоб адекватно діяти, ми повинні сформувати власне бачення, нашу національну візію кінцевого результату. Тому 2023 року нам всім треба зробити інтелектуальний ривок уперед.
Так, суб’єктність – це велика відповідальність і великий клопіт. Але змарнувати свій шанс ми не маємо права.
З повагою,
ваш «Український тиждень»