«Ти б не ходив багато, тут заміновано», – радить мені мешканець Вірнопілля, який, розмовляючи з приятелем, вже з десять хвилин краєм ока спостерігає, як я тиняюсь поміж зруйнованих будинків. «Приїжджали вчора ті, що воювали тут, казали, щоб не дуже лазили. Тут і розтяжки стоять і протитанкові (міни – Ред.). Ще не багато розміновано.» «Та на танковій не підірветься», – з розумінням справи каже його співрозмовник. «Ну всяке буває, –філософськи зітхає колега, – Краще не ходити.»
Я й сам розумію, що тут може бути усяке. Бо Вірнопілля хоч і не потрапило під окупацію, але билися за нього не на жарт. Це була одна із найгарячіших точок Ізюмського плацдарму. На випадок, якби лінія оборони раптом не витримала, село мало стати фортецею, його максимально до цього підготували. Навіть евакуювали усіх мешканців. Лише завдяки неймовірному героїзму бійців батальйону «Карпатська Січ» та їхнім командирам Вірнопілля вдалося втримати. А разом з тим і поховати усі мрії 1-ї гвардійської танкової армії ЗС РФ прорвати фронт та просунутись у бік Барвінкового, а далі можливо на Дніпро та Запоріжжя, щоб закрити в котлі захисників українського Півдня та Донбасу.
Сьогодні у селі немає жодної цілої хати. Деякі пошкодження незначні, як-от розбиті вікна чи посічений осколками дах, але таких будинків дуже мало – хіба на краю села, куди «прилітало» найменше. Більшість будівель просто знищені, без шансів на відновлення. Особливо в центрі, поруч зі школою, у підвалі якої був один з пунктів базування «Карпатської Січі».
Читайте також: Змучений і гостинний край. Як звільнена Слобожанщина повертається до життя
«Що ви подумали, як побачили все це?», – питаюся в Олега, який радив мені не верштатись селом. «Та що казати… нічого хорошого.» У те, що село колись відродиться, він не вірить і свою хату відбудовувати не планує. «Куди його будувати, – каже Олег, – грошей ніяких не вистачить. Села немає і вже не буде. Клуб зруйнований, школа розбита, дітей більше не буде – закинуте стоятиме. Хтось може приїде, у кого землі багато. Фермери ще будуть тут жити, а всі решта уже ні…»
Він приїхав до Вірнопілля лише на кілька днів, аби подивитися, що вціліло. Зараз Олег з родиною винаймає квартиру у Харкові, вже знайшов там роботу. Каже, що нічого не встигли вивезти, навіть собаку. Коли в один момент почались сильні обстріли, усе покинули й повтікали. Було це в перші дні квітня. «Хтось раніше виїжджав, – каже, – ще в березні, у кого худоба, ті трошки довше трималися. Але й ті поїхали, як почали гатити вдень і вночі.» Але насправді з Вірнопілля виїхали не всі. Попри повідомлення, ніби всіх до одного мешканців села евакуювали ще у квітні, виявилось, що двоє чоловіків таки залишились. Страшне літо 2022-го вони провели у своїх домівках і якось примудрились вижити.
Олегова сусідка Раїса виїхала з села ще наприкінці березня. «Літак летить, бомбить, – розповідає вона про той день, – Чоловікова машина в дворі вже вибухнула, моя стоїть на дорозі. Я майже гола – що схопила, в тому й поїхала. 80-річну маму на тім боці села взяла, дочку. Їхали, куди могли. Коли комендантська година почалась, зупинилися в Павлограді в готелі. Прожили там 12 днів, платили по 1250 гривень, бо ніде не могли житло знайти. Потім уже в Полтавську область поїхали і там пробули сім місяців.» Раїса каже, що в момент втечі втратила усі документи й тепер має клопіт з їхнім відновленням. Вдалося врятувати лише трудову книжку, яка зберігалась в офісному сейфі. Та й то, завдяки воякам, які допомогли підірвати сейф, щоб дістати із нього документи.
На відміну від Олега, жінка вірить, що село відродиться. Каже, що за її підрахунками у Вірнопілля вже повернулося 54 мешканці, які помалу своїми силами відновлюють господарства. Деякі приїхали навіть з дітьми. «В нас було найкраще село в Ізюмському районі, – запевняє жінка, – 184 одноосібники, які займаються землею, три фермерські господарства на території. Люди були при роботі, тому вертаються і вертатимуться.» Навіть попри страшні руйнування видно, що Вірнопілля і справді село не бідне. Скоріше навіть заможне, де живуть справжні господарі-куркулі. І школа, і садок з добротним сучасним ігровим майданчиком, і відремонтована лікарня, й будинок культури – все свідчить про те, що село розвивалось, розбудовувалось, багатіло.
Читайте також: Про корову, пса Умку і другий День народження дядька Миколи
Сьогодні Раїса з чоловіком мешкає в літній кухні, котра дивом вціліла. Перед війною родина зробила у своєму будинку ремонт, вгативши чималі кошти. «І дах поміняли – поклали металочерепицю замість шиферу, і рідкі шпалери зробили, і натяжні стелі, і ламінат поклали, і теплу підлогу у ванній. Все робили добротно.» А приїхали вже на згарище. Грошей на відбудову у подружжя вже нема. «Це ж не три копійки, – каже чоловік Раїси, – Але якщо компенсують, то звичайно буду відбудовуватись. Мені моє село рідне, мені тут найкраще.»
«Ще б якось до влади достукатися», – бідкається Раїса. Каже, що люди просили голову ОТГ (Вірнопілля належить до Оскільського ОТГ, – Ред.) хоча б трохи якоїсь допомоги. Будиночки тимчасові надати, чи хоч кілька генераторів, аби воду брати зі свердловин. Проте вдалося вибити тільки гуманітарну допомогу. «Гавкали, гавкали, гавкали, то гуманітарку нам привезли. А обіцяли й генератори, і дрова безкоштовно, щоб лишень в селі залишались зимувати.» Не сподіваючись на місцевих чиновників, селяни навіть колективного листа президенту написали. Просять допомогти відновити Вірнопілля. Є ідея відновити половину будівлі школи, а іншу половину залишити, як є – в пам’ять про тих, хто захищав село, вояків «Карпатської Січі». «Тут їхній командир загинув, – кажуть, – і близько тридцяти бійців».
«Скільки праці в ту школу вкладено, – зітхає Олег – їдальня, спортзал, класи, трудові класи. Це золота школа була.» «У нас гірше, ніж у Бучі, за масштабом руйнації», – додає Раїса. «Біля Ізюма там також всі села розбиті, – скаржиться її чоловік, – але там світло роблять, а в нас все пообіцяли красиво і ніхто нічого не робить. Навіть дорогу загорнути не можуть. Дехто вже в Барвінковому хату купив, бо тут надії нема, що хтось допоможе. Ми розуміємо, що туди, де менше людей, руки доходять не відразу. Але ж треба. Тут також люди…»
На питання, чи є проблеми з мародерами, люди спочатку відповідають ухильно: мовляв, дещо таки пропало, але куди – Бог його знає. А потім таки зізнаються: з мародерами ціла проблема. «Люди прямо у дворах заставали наших місцевих. – каже місцева жінка. – Но я не можу нічого сказати, бо своїми очима не бачила.»
Читайте також: Як виглядає прифронтовий Торецьк сьогодні
Помалу розгрібаючи завали та згарища своїх будинків, накриваючи від дощу те, що вціліло, й рятуючи те, що іще можна врятувати, вірнопільці підраховують людські втрати. Під час обстрілів убитих закопували просто на городах, бо нести тіла на цвинтар на височину було небезпечно. «Отут через чотири хати мужика прямо вдома розірвало, – показує рукою один з мешканців, – А отам вище люди сиділи – прилетіло і розірвало.» «Володимиру Федоровичу просто в погріб прилетіло, – додає сусідка, – в нього втікачі з Ізюма ще були, мама з дочкою. Так їх усіх трьох вбило. Жінку і Федоровича поховали, а дівчину так привалило, що й досі не витягнули…» А ще, кажуть селяни, багато вірнопільців померли просто від стресу: «Ховали кого де – в Полтаві, в Панютиному… Тепер їх привозять додому перезаховувати».