У війни — свої закони, як і муз, які продовжують по-своєму надихати, як на військові подвиги, так і на творчі, і передовсім на ті, які співзвучні з богинями-покровительками. Як же ведеться українській популярній музиці у воєнні часи? Непросто, як і всьому іншому.
В сучасній поп-музиці, хай яке немилозвучне це слівце, відбуваються цікаві процеси, в яких відбилася вся строкатість нашого протистояння з росією. Більші творчі жанри (фільми, романи) потребують більшого виробничого часу, тоді як музична продукція може порівняно швидко потрапляє до слухачів. Хоч, звісно, уже є декілька важливих книжок про війну і непересічних оповідань. Однак саме пісні змогли спритно зловити атмосферу доби. Хоча переважно це емоційні сплески, а тому поверхові, розраховані на миттєву реакцію, особливо коли ще й у відеокліпах до них використано документальні кадри війни.
Щоправда, доволі багато подібних творчих відгуків оперують обмеженим набором ключевих слів-тригерів, які вже стали гаслами: «Байрактар», тероборона, русня, танк, ракета, ЗСУ, «Джевелін». Знаковий приклад — душевна переробка Христиною Соловій італійської пісні «Bella Ciao», що стала «Українською люттю». До речі, оце звернення до фольклору в непрості часи — цілком закономірне, бо завжди спрацьовує, надаючи будь-якому тексту потужної енергетичної підтримки від предків, увічнюючи разом із мелодією частку народної звитяги.
Читайте також: На культурному фронті без змін. Але вони на часі
Так ще 5 березня Андрій Хливнюк з «Бумбоксу» заспівав «Ой у лузі червона калина», зробивши народну пісня ледь не символічним гімном цієї війни. Цікаво, що деякі дізналися про неї якраз після виконання її Хливнюком, тоді як інших роздратувало, що популяризується скорочена версія. Серед перших, вочевидь, був і гурт «Pink Floyd», який у квітні зібрався після великої творчої відпустки задля того, щоб перетворити «Червону калину» на світове мистецьке явище.
А як з оригінальною творчості? По-різному, але певні тенденції простежуються від самого початку війни. Хай там як, але, певна річ, не всі пісні, які у нас асоціюються з 2022 роком, насправді є явищами повоєнними. Так широковідома «Stefania» «KALUSH», із якою вони перемогли на Євробаченні, усе ж робилася до війни. Тож першим, певно, можна вважати березневий «Байрактар» Тараса Боровка, на якій потім зробили безліч каверверсій. Оригінал же дещо подібний на частівку і визначний уже бодай тим, що в ньому зібрано всі рими до слова «Байрактар». Цим нехитрим шляхом після того пішли цілі маси музичних виконавців, бездумно нанизуючи римовані рядки під простенький інструментальний супровід, перетворюючи складні почуття в доступні й почасти легковажні куплети, невибагливі й доступні навіть тоді, коли почув з тієї пісні лише кілька речень у громадському транспорті.
Поодинокі винятки позачасової майстерності, не прив’язаної до модних тем, лише підтверджують загальну спрямованість до простоти й швидкоплинності. Так у травні гурт «БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ» підсумував спільні відчуття у щемкій «24/02», а у липні «Океан Ельзи» випустив «Квіти мінних зон», яка хоч і була написана кілька років тому, але і тепер, на превеликий жаль, лишається дуже актуальною.
Окремий прошарок — творчість тих, хто перевзувся. Буремний початок року вдарив по нашим шоубізовим заробітчанам за кордоном, які були змушені згадувати своє коріння й адаптуватися до нестабільного ринку. Так Світлана Лобода (вона ж LOBODA) у червні покаялася у своїх гріхах в «Молитві», але наш народ їй так хутко не збирається пробачити, бо прекрасно пам’ятає, якою мовою і де вона раніше виспівувала. А Віра Брежнєва, яка ще два роки тому не вважала себе українською співачкою, несподівано заспівала разом з TAYANNA композицію «Вишиванка» на щирій українській. Втім, ці пісні не вважають мистецтвом навіть їхні фани, які або не забули їхніх висловлювань, або не хочуть перевзуватися так само швидко, як їхні кумири.
Читайте також: Презумпція потрібності культури
Загалом українською зненацька заспівали навіть ті, хто цього раніше ретельно уникав, як чорт ладану. Наприклад, як херсонець Макс Барських, який у березні записав пронизливу пісню «Буде весна». Що поробиш: кон’юктура є кон’юктура. Поки Путін не нападе, виконавець українською не заспіває.
Інше біда — швидка переорієнтація на українізацію музичного простору. І тут характерний приклад — Сергій Бабкін. Талановитий театральний актор з Харкова і не безталанний учасник переважно російськомовного дуету «5’nizza», що потім був успішний і в сольній кар’єрі, не так давно вирішив українізуватися, хоч, вочевидь, не за власним бажанням, а за велінням ринку. Та поки що виходить подеколи дуже посереднє, а то й комічно.
Найпоказовіший випадок — його переспів «Заповіту» Тараса Шевченка в стилі реґі (на мотив «No woman, no cry» Боба Марлі), де слова Кобзаря вдосконалено такими ось вставками, правильними ідеологічно, але ну дуже далекими від геніальних:
Все буде Ukraine,
Все буде Ukraine.
Ми віддали душі, щоб назавжди
В нас все було Ukraine
Або:
На нашу землю скоро прийде мир,
На нашу землю скоро прийде мир,
Наше майбутнє — то є перемога.
«Коли говорять гармати, музи мовчать». Важко вимагати від митців аналізу, бо творчість усе ж більше про емоції, а не про розум. Марно чекати на якийсь непроминальний шедевр нині, поки війна ще в розпалі. І ніхто не знає, скільки має минути часу, щоб війна з емоційної площини перейшла у врівноважену, й, умовно кажучи, історичну. Поки що музика переважно виступає емоційним тлом для того складно контрольованого хаосу, яким сповнене наше життя. Зрозуміло, що метелик-одноденка ніколи не стане шляхетним птахом, однак усе це працює на перемогу, додаючи цеглинку до цеглинку.
Приємно, що українського контенту стає більше за формою і за змістом, але проблема в тому, що це часто не щира українізація, а, так би мовити, примусова. Втім, хай поки й суржикова та далека від досконалості, але це все те тло, з якого рано чи пізно проросте щось сильніше, конкурентоспроможне і якісне. Якщо існуватиме сильна Україна, то буде і сильне мистецтво, це взаємозалежні поняття, а поки — співаємо те, що маємо, а що маємо, те і співаємо.