Дні стають коротшими, вечори й ночі довшими й холоднішими, відчуваються перші заморозки. Уранці нас дедалі частіше за вікном вітає осіння сірість. У багатьох із нас з’являються перші ознаки меланхолії, апатії, щоб зрештою перетворитися на емоційну яму.
Так було завжди, але останнім часом ми дедалі частіше чуємо новий термін «burnout» — вигорання. Ще кілька років тому це слово було рідковживаним, аж раптом і несподівано воно з’явилося всюди, в мемах, твітах, нових статтях, в розмовах друзів і знайомих.
Що таке це вигорання?
Американський психіатр і автор Курт Томсон описує це так:
«Вигорання» — це евфемізм. Існує багато різних станів, які ми можемо проживати і які називаємо цим терміном. Описуючи це метафорично, можна ризикнути стверджувати, що «вигорання» — це процес, під час якого особа, яка колись мала енергію, щоб робити те, до чого відчувала покликання, помічає, що необхідне для цього паливо вичерпалося.
Я вірю, що ми створені для того, щоб бути креативними. Хочу творити речі, ситуації, неважливо, чи це буде мистецтво, чи я буду креативний із пацієнтами, яких зустрічаю, зі студентами, яких навчаю. Коли люди почуваються «вигорілими», у них уже немає палива для творення. Навіть для пункту «Як приготувати їсти для родини?». Прості речі. Це відчуття «Я не можу зробити так, щоб сталися речі, які мають статися».
Тіш Гаррісон Воррен, американська пасторка і авторка регулярного інформаційного бюлетеня у The New York Times розвиває цю думку:
«Пандемія точно певною мірою була причиною, але в багатьох сенсах вона відкривала те, що існувало давно. Підсвітила речі, які вже там були, речі, які існували під маскою, чекаючи, поки щось не з’явиться і не відсуне запону.
Читайте також: Історія нас невпинно наздоганяє
Нам відомо, що людський мозок може обробляти багато справді складних операцій довгий час, якщо не мусить робити це сам. Більший імунітет ми нарощуємо тільки толі, коли глибоко емоційно пов’язані з іншими людьми. Через те, що традиція Просвіти й сучасності вплинули на нашу особистість, атомізували нас, ми практикуємо ізоляцію значно довше, ніж нам здається. Ми вбудовуємо її в наші щоденні дії. Вбудовуємо в нашу поведінку в соціальних мережах. Практикуємо літургію ізоляціонізму. Практикуємо буття порізно від самих себе і порізно один від одного. Це відбулося не протягом останніх 10 років. Ми практикуємо це поколіннями».
Це дуже вдале означення «практикуємо літургію ізоляціонізму». Ми почуваємося ідеально самі з собою, зі своїми думками, прагненнями, своєю власною неповторністю й досконалістю, аж поки, висловлюючись метафорично, «кольори листя на деревах не починають інтенсивно дозрівати, часом досягаючи аж пломенистої червені. Дні стають коротшими, вечори й ночі довшими й холоднішими, відчуваються перші заморозки. Уранці нас дедалі частіше за вікном вітає осіння сірість». Ми втратили здатність справлятися в таких ситуаціях і дедалі частіше говоримо, що відчуваємо «вигорання».
Природа вигадала ідеальний метод, що дозволяє пережити складний час з якомога меншою втратою енергії. Щоправда, він стосується тільки деяких «братів наших менших» і теж різною мірою. Цей метод — це гібернація.
«Основна стратегія більшості тварин, які западають у сплячку, — це пошук відповідного схрону (hibernaculum), у якому температура середовища не падає значно нижче 0°C, зберігається відповідна вологість, а тварина захищена від хижаків.
Читайте також: Вірність традиції
У деяких теплокровних тварин існує також фізіологічний стан заціпеніння організму, що проявляється тимчасовим сповільненням життєвих процесів, що дозволяє їм пережити важкі умови зими. У цих видів не відбувається відключення терморегуляції. Такий стан заціпеніння називають також зимовим відпочинком чи летаргічним сном. Зимовий сон може бути безперервним або уривчастим. Триває від кількох тижнів до семи місяців». /wikipedia.com/
Як представники людського роду ми змушені по-іншому давати собі раду з цим складним станом. Перше — це усвідомити, що ми не самі, далі приходить момент, коли ми повинні спробувати почати розмову. Почати розмову без вступних умов і бути відкритими до несподіванок. Якщо ми усвідомили, що цей нестерпний стан, почуття «вигорання», який нас супроводжує, стосується не тільки нас самих, то це вже початок шляху в правильному напрямку.
Я хочу сказати, що наше прагнення «не вигоріти» — це туга за чимось значно більшим. Це туга за красою, добротою і правдою, яких ми бажаємо, і навіть не знаємо, як сильно прагнемо. Але ми цього хочемо, адже для цього ми були створені й покликані.
Тому варто пошукати навколо себе друзів, навіть якщо ми вважаємо, що їх у нас немає, і створити разом із ними hibernaculum, у якому ми зможемо пережити важкий час. Я б хотів, щоб ви на добрий початок їм сказали: «Ми розмовлятимемо, як ніколи раніше».