Подорож була однією з улюблених барокових метафор на позначення життя. Мандри сприймали не лише як переміщення у просторі, а як духовну практику, спосіб пізнати та випробувати себе. Мандрівний триб життя ставав ознакою цілих соціальних груп, що практикували в такий спосіб наслідування Христа, апелюючи до образу Бога-подорожнього. Метафорично, з відсиланням до Біблії осмислювався і вибір шляху: вузька дорога вела до спасіння, широка – до згуби.
Мандрували пішо й кінно, вимушено й без примусу, утилітарно і для задоволення, наодинці і в товаристві. Хтось їхав у навантаженому скринями, бавулами й саквами екіпажі, подібному на золочену карету митрополита Рафаїла Заборовського, що експонується в Національному музеї історії України. А хтось торував свій шлях босоніж по курній дорозі. Та крім історії повсякдення, мобільність людини Бароко ще більш промовиста з погляду історії ментальності.
Освітня подорож
Першим виходом ранньомодерної людини за межі свого села чи містечка часто була дорога до освітнього закладу – колегії в Острозі, Луцьку, Дермані, Києві, Чернігові, Переяславі, Харкові чи до навчального закладу єзуїтів, домініканців або протестантів. Освітні реформи Петра Могили та відкриття 1632 року колегії на Подолі, організованої за західними взірцями, суттєво вплинули на маршрути освітніх мандрівок. Панегірик Софронія Почаського, присвячений цим подіям, має назву «Евхаристиріон, або Вдячність». Приводом для вдячності стало те, що надалі «діти руські, мудрість щоб пізнати, світ за очі не мали пілігримувати».
Панегірик Софронія Почаського «Евхаристиріон, або Вдячність»
У добу Відродження талановиті юнаки вимушено торували значно довший шлях до знань. Зокрема, лемківський поет Павло Русин з Кросна навчався в Краківській академії та у Грайфсвальдському університеті, а згодом викладав в обох закладах. Оратор родом із Перемишля Станіслав Оріховський-Роксолан студіював в університетах Кракова, Відня, Віттенберґа, Падуї, Болоньї, Рима, Венеції – і весь цей шлях він подолав до 27-літнього віку. Продовжуючи традицію середньовічних мандрівних студентів – вагантів, українська молодь здобувала знань у найкращих західних освітніх закладах і, підкреслюючи своє походження, підписувалася «русинами» чи «роксоланами».
Читайте також: Держава-терорист. Як радянська влада мстилася родинам повстанців у Західній Україні
У добу Бароко ситуація дещо змінилася. Якщо досі далека мандрівка для здобуття освітнього ступеня була безальтернативною, то відтепер вишколення українського юнацтва бодай починалося на Батьківщині. Наприклад, син першого ректора Острозької академії Герасима Смотрицького Максим (відомий як Мелетій Смотрицький) здобув перші знання під крилом у батька, проте згодом також вирушив на Захід: його прізвище зафіксовано серед студентів Вроцлавського, Ляйпцизького, Віттенберзького й Нюрнберзького університетів. Освітня подорож була коштовною справою, тож вигідним варіантом видавалося наставництво при котромусь із руських княжат. Мелетій Смотрицький став прецептором молодого князя Богдана Соломирецького, його товаришем під час навчання та молодечих розваг на чужині.
Мелетій Смотрицький
У Ляйпцизькому університеті існувала практика «ректора на семестр» – гонорового звання, яке надавали студентам із титулованої аристократії задля підвищення престижу установи. Усі папери університету виходили під його ім’ям і титулом, а господарчі функції виконував ад’юнкт-проректор із числа поважних професорів. Для прикладу, великий гетьман литовський Януш Радзивіл замолоду був у Ляйпцизі ректором літнього семестру в 1629 році, а ад’юнкт-проректором князя був професор теології Полікарп Лейзер ІІ. Не оминув європейської освітньої мандрівки в супроводі шляхтичів із Речі Посполитої і Янушевий кузен Богуслав – у її атмосферу занурює історичний роман Ірини Даневської «Німецький принц Богуслав Радзивіл».
Для тих, хто не мав статків і високого походження, теж існував примарний шанс повчитися книжної мудрості за кордоном. Наприклад, син незаможного київського крамаря Єлеазар Церейський рано осиротів, і його покровителем став настоятель Братського Богоявленського монастиря, професор і ректор Києво-Могилянської академії. Він помітив здібності юнака і сприяв його освіті. Зрештою Єлеазар потрапляє до Папської грецької колегії святого Афанасія в Римі, користується ватиканською бібліотекою, а згодом повертається в Україну і приймає постриг з іменем на честь свого покровителя, ставши Феофаном Прокоповичем.
Мандровані дяки
Не всім щастило пізнати широкий світ. Багатьом бракувало коштів і на те, аби подолати 12-літню освітню програму колегії в Києві чи іншому місті Гетьманщини, тож доводилося використовувати здобуті знання зі священної історії, навички складання віршів та молодечий гумор, щоб заробити на прожиття. Так утворилася спільнота мандрованих дяків – переважно студентів, що мандрували, виконуючи «нищенські вірші». Існувало спеціальне розпорядження адміністрації Києво-Могилянської академії від 1764 року, згідно з яким щорічно з 9 травня до 1 вересня учнів класу риторики та старших, котрі не мали належних засобів до існування, сиріт, дітей незаможних батьків офіційно відпускали для жебрання харчів із зобов’язанням повернутися до початку навчального року.
Києво-Могилянська академія та її вихованці. Гравюра XVIII ст.
Вік, спосіб життя мандрованих дяків і риси корпоративної творчості вплинули на формування їхнього образу. А різноманіття назв вказує на типи занять: «бакаляри» й «канцеляристи» могли тимчасово осісти, знайшовши посаду домашнього вчителя чи писарчука; «вандровані пахолки» та «миркачі» дибали від хати до хати на Великдень і Різдво, славлячи Христа й господарів дому і підставляючи торбу для подаянь; «пиворізи» й «горілкопивці» створювали пародійні пияцькі синаксари та акафісти і проголошували містечко Короп на Чернігівщині своєю алкогольною столицею.
У жартівливому тоні мандровані дяки зображували у віршах власне студентське життя та пригоди під час мандрів. Поширеною темою віршованих орацій стала подорож до земного раю, який втілював їхні гастрономічні фантазії:
Привандрував я до міста Козина,
Аж там школа пирогами накривана.
А почав дощ на мене сметяний іти,
А я, неборак, почав рот підкладати.
Аж зараз почав іти і пироговий град,
І тій пригоді барзо був рад.
Там-то, панове, місто снігу бринза, як сніг, з міха ся сиплеть,
А з-межи неї масло плястрами ся ринеть.
Зрештою мандрували ці молоді люди не лише задля заробітку, хоч і віршували за харчі. Їх приваблювали нові враження – такою вже була непогамовна природа барокової людини, котру тягло на пошуки пригод.
На прощу
Спільнота прочан була надзвичайно строкатою: на богомілля вирушали вбогі й малописьменні посполиті, заможні шляхтичі, освічені інтелектуали. Збережені тексти останніх доволі докладно оповідають про їхні маршрути та враження від побаченого. Жанр ходіння до святих місць був відомий ще за часів Русі, проте в ньому переважала притаманна Середньовіччю формульність. А за доби Бароко в ходіннях посилилося світське начало, втілене у прагненні авторів зафіксувати найцікавіші обставини своєї подорожі. Прочани цікавилися історією і географією країн, у яких їм випало побувати, кліматом, політичними стосунками між державами, архітектурою, культурою і побутом, національним, соціальним і релігійний складом їхніх мешканців.
Це відображало світогляд доби, поєднуючи сакральну і профанну площини, позаяк автори були свідомі, що подорожують місцями дії біблійних сюжетів чи життєвими шляхами святих. Спізнаючи благодать біля мощей святого Миколая з Мир Лікійських у Барі, Василь Григорович-Барський у своїх «Мандрах по святих місцях…» водночас скептично оцінює умови зберігання інших реліквій та в дусі просвітницького скепсису ставить під сумнів їхню автентичність. Григорович-Барський як досвідчений прочанин із 24-літнім стажем лишає цінні поради, в якому з паломницьких готелів краще спинитися, де ліпше утримання, яким маршрутом рухатися, яких святинь не проминути. Шкода, що його записи побачили світ через три десятиліття після його смерті.
Рукопис з нотатками Василя Григоровича-Барського
Він вважав, що подорож є лише підготовкою до життя: Василь Григорович-Барський планував повернутися в Україну після довгих мандрів і, можливо, викладати в Києво-Могилянській академії, ділячись здобутим досвідом. Проте подорож стала для нього самим життям, і повернувшись до Києва, прочанин незабаром помер. Зате його «Мандри по святих місцях…» набули такої популярності, що навіть отримали літературне продовження: чернець і письменник Лука Яценко описав власні мандри і назвав свій текст «Молодший Григорович», апелюючи до відомого подорожанина. Барокова іронія полягає в тому, що своєрідне паломництво він здійснив… на Запорозьку Січ, формально – аби зібрати милостиню. Із досвіду прожитого життя, пишучи свій текст на схилі літ, Лука Яценко порівнює Січ із монастирем і ностальгійно тужить за нереалізованим життєвим сценарієм.
Читайте також: Традиція політичної культури в Україні
Двоє ієромонахів Спаського монастиря з Новгорода-Сіверського – Макарій і Сильвестр – вирушили на прощу до Константинополя та Єрусалима, аби вклонитися Гробу Господньому. У спільному мемуарному тексті «Путь нам ієромонахам Макарію і Сильвестру…» вони створюють міф про Святу Землю, у цій частині їхній виклад образний та алегоричний, побудований на символічному змісті зображеного. Водночас прочани зафіксували свій маршрут, що проліг Україною та Молдовою: Новгород-Сіверський – Київ – Фастів – Паволоч – Немирів – Сосновець – річка Буг – Сороки – Ясси – Дубровець. Паломники захоплено передають враження від мандрівки Дунаєм, докладно описують пейзажі, прибережні укріплення та мальовничі села на узбережжі.
Аби прочани (а разом із ними і їхні пожертви) не вирушали за три моря, а спрямовувалися до Києва, у 1638 році чернець Печерського монастиря Афанасій Кальнофойський написав книжку «Тератургима», виклавши основні приваби своєї обителі та 64 чуда, що відбулися за участі печерських святих. «Тератургима» суттєво вплинула на піднесення статусу Печерського монастиря та розбудову міфу Києва як другого Єрусалима. Автор закликає читачів здійснити прощу до Києва, а не до Святої Землі, «бо та далеко від тебе».
Старцівство
Ще одна соціальна група ранньомодерних людей, котрих кликала у мандри дорога, – це мандрівні незрячі музики: псальмоспівці, кобзарі, бандуристи, лірники, об’єднані в корпорацію старців. Співучі старці гуртувались у братства згідно з чітко вибудованими правилами учнівства, ритуалами ініціації, втаємничення й випробування, отримання нового імені, подальшого цехового функціонування. На думку Володимира Кушпета, найповніше ця спільнота розвинулася та знайшла своє місце в суспільстві після Хмельниччини – саме тоді сформувався їхній репертуар (думи поряд із псальмами та духовними кантами), їхня специфічна філософія та духовна місія.
Михайло Дерегус, «Малий Тарас слухає кобзаря»
Протягом року незрячі старці гуртами та поодинці мандрували від села до села, відвідували ярмарки та відпусти, виконуючи свої твори. Кілька разів на рік вони збиралися на спільний молебень в обраній цехом церкві. Вади зору накладали обмеження на їхні переміщення, проте словник старцівської професійної мови, записаної на Галичині, Поділлі, Поліссі, Полтавщині та Слобожанщині, засвідчує, що старцівська організація охоплювала всі етнічні українські землі. Після проходження навчання та обряду висвячення старець отримував від братії дозвіл «ходити на всі чотири сторони». Маршрути старців не змінювалися десятиліттями, бо час проведення ярмарків і храмових свят був сталим.
Старці не були безпритульними: більшість мала власне житло, дехто проживав у помешканнях при монастирях, що мали назву шпиталі або богодільні. Щоправда, поетизований у ХІХ столітті образ кобзаря-перебенді дещо різниться з дійсністю. Насправді старці чергували мандрівний триб життя з осілим, одружувалися та вели господарство.
Кобзар з поводирем
При старцях мандрували і їхні поводирі – неповнолітні наймані робітники. Діти вбогих батьків або сироти влаштовувалися поводирями як на роботу й супроводжували старців до 14–15 років, аби заробити трохи грошей. Вони знали криптомову старців і попереджали їх про наближення небезпеки – поліції чи небажаних людей. Поводирями могли бути і дівчата, і хлопці.
На відміну від низового гумору мандрованих дяків, старцям був притаманний високий етичний та естетичний регістр. Старцівська інституція базувалася на духовній спрямованості та дотриманні кодексу цінностей. Вони сприймали свою співочу творчість насамперед як засіб служіння Богові.
Homo viator
Це далеко не вичерпний огляд усіх цілей, які змушували барокову людину зриватися з місця. Шляхтичі подорожували на сеймики та сейми. Настоятелі монастирів їздили в духовних справах. Козаки рушали в походи. Селяни відвідували сезонні ярмарки. У ранньомодерну добу світ став значно ближчим, а інтенсивність подорожей суттєво зросла порівняно з минулими часами.
Читайте також: Маєстат традиції
Мандрівний спосіб життя, яким уславився Григорій Сковорода, стає ознакою епохи. Водночас переміщення в просторі людина Бароко здійснює не лише в горизонтальній площині, а й у символічній вертикалі, наближаючись у такий спосіб до Бога та пізнаючи себе. Нерідко важливим був саме шлях, а не мета подорожі. Сковорода вважає, що потребу в мандрах відчувають філософи, богослови та пророки. Інші – хлібороби та воїни – мають займатися кожен своїм, аби лише це заняття було сродним.
Григорій Сковорода в дорозі, Іван Їжакевич, 1894
Зрештою у XVIII столітті з наростанням імперського тиску подорож із засобу самопізнання ставала ще й формою індивідуального спротиву російському наступу на свободу особистості. Кожна з означених груп мала свої підстави для мандрів як чинника нонконформізму. Спраглі до знань студенти тікали від цензурних обмежень. Мандровані дяки брали на глум загрозливі суспільні тенденції в жартівливому тоні. Співочі старці зберігали духовність та історичну пам’ять громади. Прочани підтримували тяглість значущих місць у сакральній географії України. Проте з часом російський асиміляційний пресинг підім’яв їх усіх: освіту було ґвалтовно уніфіковано, аби унеможливити ширення вільнодумства; гумор підпорядковано; співочу традицію профанізовано; місця паломництва обсаджено російським православ’ям. Стратегія втечі від проблем, замаскована під індивідуальний спротив, під час загрози державності виявилася недієздатною.