Польський Інститут у Києві організовує ці Дні вже сімнадцять років поспіль, і в 2022-му вони відбуваються онлайн і офлайн з 6 по 16 жовтня. У програмі зібрано найяскравіші зразки польського кінематографу, представлені на провідних світових фестивалях. Їхня тематика — надзвичайно різноманітна, і кожен фільм по-своєму актуальний, але мою увагу, як не дивно, привернула картина про війну.
«Тітка Гітлера» — військова драма, дія якої відбувається в 1940-х роках у Варшаві, але переважно не в окупованій столиці, а на Віслі й у невеличких будинках біля неї. Фільм недаремно попереджає на самому початку, що він із циклу «Хто рятує одне життя — рятує увесь світ». Ідея кіно, якщо казати дуже загально, цим і вичерпується, однак прості істини не гріх час від часу і повторити, щоб їх не забували.
Друга світова війна зафільмована дуже докладно і в документалістиці, і в художніх жанрах, і режисери здебільшого експлуатують два сюжети: виживання і порятунок. А в найвідоміших фільмах ці сюжети часто поєднуються («Список Шиндлера», «Врятувати рядового Раяна», «Піаніст» тощо), тим паче, коли ще й задіяна єврейська тема.
В «Тітці Гітлера» світ спочатку розділено на два виміри: польський і єврейський, які співіснують в новій німецькій реальності. Єврейська сім’я Маєвських (чоловік, дружина і мала Геся) судомно шукають бодай якихось варіантів того, як їм тепер жити далі, але їх просто нема, і чоловік не витримує цього, вистрибуючи з вікна. Його дружина з донькою теж вирішують накласти на себе руки і стрибають з моста. І тоді два кіновиміри перетинаються, бо героїні падають у воду неподалік від човна, на якому працюють батько Леон Вєхоцький і сини, що і рятують жінку і дівчинку. Одразу стає зрозуміло, що вони врятували єврейок, чим наражають себе на небезпеку. Наприкінці фільму пояснено, що німці в Польщі найжорстокіше, порівняно з іншими країнами, поводилися з тими, хто приховує євреїв: убивали не тільки тих, кому належала хата з утікачами, а і їхніх сусідів. Втім, батько Леон діє за своїми незламними переконаннями: якщо людина тоне, її треба рятувати. Він називає це водним законом, річковим кодексом, розмірковування про який і дали назву фільму. Сини Леона пізніше його запитують, а, якщо буде тітка Гітлера тонути, чи ми теж будемо її рятувати, на що у батько одна відповідь: «Теж».
Читайте також: Кіно у Венеції: уся краса без кровопролиття
Людей визначає не національність, а ставлення до інших людей і їхніх переконань. Так, коли на початку шкопи (презирлива назва усіх німців, поширена серед поляків) викидають іконку, Леон її підіймає, приносить додому і вішає на стіну. Його дружина так і не змогла від нього дізнатися, де він узяв Матір Божу, але сприйняла це дуже нервово, на що Леон був змушений їй нагадати, що Марія — теж єврейка
У фільмі кілька разів проговорено, що за одного єврея німці дають «кіло цукру і літр спирту», і деякі поляки полюють на них саме через цю причину. Така банда нападає і на Леона, коли він супроводжує жінку з дитиною у Варшаву, і хоч вчинки нападників інший персонаж пояснює тим, що це просто «селюки, які наїхали в столицю», однак зрозуміло, що не це головна причина. Не всі проходять випробовування страхом і спокусою; не всі здатні «ризикнути всім заради єврейки»; не всі ладні допомогти тим, хто ніяк не зможе тобі віддячити. І кіно невибагливо доводить, що варто лишатися людиною за будь-яких обставин, проговорюючи цю неоригінальну думку і розігруючи її в доволі нескладних ситуаціях. Так, можливо, фільму бракує історичного розмаху, але ж війна — це не тільки фронтові подвиги, а і вчинки в тилу, які надихають і не дають зневірятися.
Найслабша, як на мене, ланка фільму — це його фінал, коли головний герой, спливаючи кров’ю, самотньо віддаляється на човні по річці, лишивши врятованих матір і доньку на березі. Його, вочевидь, уже не врятувати, однак його жертва не буде марною. Завершення, імовірно, і не планувалося точкою, а трикрапкою, бо долі персонажів ще не скінчилися, для них війна триває, адже вони на відміну від нас, не знають, як усе закінчиться. Задовго до цього, відповідаючи на питання синів «Хто ж її виграє?», Леон пророчо і впевнено проговорює: «Ми. Добрі. Добрі завжди виграють». Проста, а тому наївна відповідь, здійснення якої виходить за межі кіносюжету. Виходить на територію нашого знання і віри, де одвічно б’ються песимізм і оптимізм, а ціна їхньої битви — людське життя і майбутнє.