Писати про те, що зараз відбувається на окупованих територіях України, непросто. Достовірні відомості доводиться вишукувати серед намулу російської пропаганди та фейків. Те, що залишається – уривчасті, часто суб’єктивні дані, які слабко піддаються перевірці. Навіть вказувати справжні імена інформаторів – розкіш, давно недоступна українським журналістам. Простіше відкласти цю роботу на потім, до звільнення, коли нормальна робота «у полі» стане можливою. Дехто так і чинить, обмежуючись констатацією загальновідомих фактів. Але цього не достатньо. Так, сьогодні ця частина України відокремлена від нас муром окупації. Проте рано чи пізно він впаде і нам доведеться зіткнутися з дійсністю, про яку ми знатимем набагато менше, ніж треба, щоб з нею впоратись.
Передусім, мова про ту частину Донбасу, котра перебуває в окупації з весни 2014 року, за якою нині міцно закріпилася абревіатура «ОРДЛО». Так сталося, що моє дитинство і юність пройшли у Луганську – у місті, яке застрягло у потойбіччі «русского мира». Зв’язку з рідним містом я не втрачав ніколи. Але описувати тамтешні реалії з кожним роком стає складніше – не стільки через брак інформації, скільки через те, що картинка, обростаючи новими деталями, стає дедалі більш химерною. У 2014-2015 роках, коли у ОРДЛО біснувалися «польові командири», «козаки» і самопризначені ватажки «ополченців», відверта абсурдність неявно працювала на користь достовірності. Коли непримітний мужичок Саша з моєї «качалки» раптом став «Бетменом», жорстоким ватажком сумнозвісного загону бойовиків-сепаратистів – це цілком типовий літературно-кінематографічний сюжет. Але «нормалізація» життя в окупації перетворила його на занудний і недоладний артхаус, коли глядачеві важко відрізнити химерний режисерський задум від його ж – режисера – недбалості.
Девальвація життя
Людське життя коштувало на окупованому Донбасі небагато. Ми й досі не знаємо, скільки вимерло під час епідемії COVID-19, котрій тамтешня влада «протидіяла» шляхом ігнорування і сумнівних російських вакцин. А скільки місцевих мешканців були вбиті окупантами та їхніми поплічниками в ході політичних чи кримінальних розправ, ми, певно, не дізнаємось вже ніколи. Для того, щоб приховати сліди своїх злочинів, у тамтешньої «влади» було вісім років. Ну а після 24 лютого смерть стала майже банальністю. Російські генерали не бережуть й власних солдат, а до «мобілізованих» з «народних республік» ставляться взагалі як до витратного матеріалу. Як виявилося навесні, луганські морги і близько не були розраховані на таку кількість трупів. І це – з урахуванням того, що далеко не всіх загиблих «мобіків» повертають додому. Родич мого приятеля, якого ще у березні примусово мобілізували, лежить у братській могилі десь під Харковом.
Читайте також: Путінська казарма: які перспективи має окупований Донбас
Не дивно, що тисячі і тисячі луганських чоловіків не виходили з помешкань з кінця лютого, тобто вже близько 8 місяців. За легковажність можна розплатитись життям. По вулицях міста й досі курсують автобуси, куди представники «комендатури» вантажать невдах, яких вдається злапати на вулицях. Ну а далі – військова частина, фронт і, скоріш за все, каліцтво або смерть. Останнє луганське нововведення: нещодавно «комендатура» стала використовувати звичайний громадський транспорт. З автобусів не знімають навіть номери маршрутів, щоб «мобіків» можна було відловлювати просто на зупинках. Населення реагує в дусі часу: у місцевих телеграм-каналах люди оперативно діляться інформацією про обстановку у своїх районах, сповіщають про пересування працівників «комендатури», про облави тощо.
Ховаються від мобілізації, до речі, не лише ті, хто не бажає воювати проти України з політичних мотивів. Фани Путіна, які ще не втратили інстинкту самозбереження, воліють вболівати за «спецоперацію» із безпечного місця. Втім, у Луганську заледве ще є місця, котрі можна вважати безпечними у повному сенсі цього слова. Колись, ще у довоєнні роки, у Луганську був жарт: «Луганськ – місто можливостей. Наприклад, звідси можна поїхати». Тепер він звучить інакше: «Тут можна загинути».
Невизначеність поглиблюється
Коли 30 вересня Путін оголосив про анексію «республіки», у місцевих це викликало змішані відчуття. Навесні 2014 року сепаратистський заколот надихався прикладом Криму, який швидко «повернувся у рідну гавань», причому «без жодного пострілу». На щось подібне сподівались і місцеві прибічники «возз’єднання» з Росією. Але на відміну від Криму, який пробув «незалежною республікою» рівно одну добу, окупована Луганщина та Донеччина застрягли у невизначеності на вісім років. Здавалося б, «референдум», який провели на окупованих теренах Донбасу, а також Херсонської та Запорізької областей, мав стати здійсненням заповітних мрій для прихильників «русского мира». Але, повторюю, цей сюжет пишеться за химерними законами артхаусу.
Читайте також: Украдений Луганськ
Мій приятель, що нині мешкає у Луганську, розповів, що серед його рідних, друзів і знайомих на «референдум» не ходив ніхто, за винятком однієї жінки. «Виборча дільниця», куди та прийшла, являла собою стіл, який поставили просто на вулиці біля житлових будинків. Бажаючим проголосувати не довелося навіть показувати свої документи – достатньо було лише назвати своє ім’я і дату народження. Жінка, про яку йде мова, прийшла сама, але їй настійно пропонували проголосувати ще й за своїх батьків, дідуся, бабусю і решту родичів. Настільки недбала імітація волевиявлення знеохотила навіть фанатичних прибічників Путіна. Навіщо кудись йти, якщо рішення все одно буде прийматись у Москві? До того ж, усі вісім років мешканцям «республіки» переконливо доводили, що їхня думка не має жодного значення, навіть якщо вона цілком співпадає з офіційною лінією. Тому замість «свята возз’єднання» вийшов «кріпосний театр».
До того ж, коли Путін оголошував у Кремлі про анексію, запевняючи, що ці території тепер «назавжди з Росією», ЗСУ здійснювали успішний контрнаступ в районі міста Лиман у Донецькій області. Вже за два дні, 2 жовтня, Володимир Зеленський оголосив, що Лиман повністю знаходиться під контролем українських військових. А невдовзі перед тим завершилась панічна втеча російських військ з Харківської області. Все це зробило заяви Путіна вкрай непереконливими. Це – хороша новина для тих, хто ще й досі чекає звільнення (а таких у Луганську, попри все, чимало), і погана – для фанатиків «русского мира». Адже рішення, прийняті у Москві, можливо оскаржити на полі бою. Невизначеність посилюється, а отже простір можливостей розширюється. І для міста, яке, здавалося б, навічно застрягло у окупаційному потойбіччі, це хороший знак.