За час повномасштабної війни в мережі неодноразово з'являлись розповіді про близьких чи знайомих з Росії, які навідріз відмовляються вірити у терор та геноцид, що відбувається на українських землях. Найбільше здивування викликають звинувачення у брехні від сім'ї, коли один з членів ділиться особистим досвідом бомбардувань. Для того, щоб зрозуміти феномен російської всеосяжної пропаганди та що є її рушієм, авторка коментаря у блозі американсього think tank RAND Алісса Демус звертається до соціальної психології. Зокрема, відмову вірити альтернативним джерелам інформації називає когнітивним дисонансом.
Згідно з теорією когнітивного дисонансу, вперше представленої Леоном Фестінгером у 1957 році, люди відчувають психологічний дискомфорт, коли дві когніції (процес обробки інформації чи сприйняття, – Ред), або когніція та поведінка суперечать. Фестінгер стверджував, що дисонанс викликає неприємність, яка спонукає людей зменшити його і досягти консонансу, або послідовності.
«Теорія когнітивного дисонансу пропонує переконливе пояснення одного з незрозумілих явищ, які випливають із війни в Україні, — росіян, які відмовляються вірити пережитому членами своїх українських родин через війну. Навіть коли їм надають докази, що дискредитують відображення Кремлем подій, будь то відео вибухів квартир чи російські війська, які стріляють по цивільних, деякі росіяни, як повідомляється, відкидають їх як фейкові. У зв’язку з цим виникає питання, як так виходить, що з двох пізнань, з якими борються росіяни, часто перемагає сфабрикована Кремлем правда?
Так як росіяни здебільшого занурені у зображення війни Кремлем, розмови з близькими в Україні зіштовхують їх із двома протилежними реальностями. Як приклад когнітивного дисонансу авторка називає постійного курця. Коли курець дізнається, що куріння може призвести до смерті, він відчуває дисонанс. Далі виходів не так багато – або змінити свою поведінку (у цьому випадку кинути курити), або змінити своє уявлення про шкідливий вплив куріння. Тоді можна переконувати себе тим, що куріння має й переваги, наприклад – втрату ваги, або інші виправдання, як от довголіття знайомих чи рідних, які при цьому курили все життя. Фестінгер виявив, що небагато людей нічого б не робили з дискомфортом і просто визнавали ірраціональність своєї поведінки в контексті інформації про небезпеку.
Теорія про когнітивний дисонанс пропонує розуміння й політичних парадоксів. Авторка пише, що в результаті експериментів протеже Фестінгера Елліота Аронсона та соціальної психологині Керол Тавріс, люди мають сильний зв’язок із політичною партією чи ідеологією, тому швидше дозволять робити висновки замість себе і спотворювати чи ігнорувати докази, які заперечують цю лояльність. «Якщо опитування громадської думки є хай яким показником справжнього ставлення в Росії [до війни, – Ред.]…то відданість росіян президенту Владіміру Путіну та створеній ним системі є сильною та, можливо, поглиблюється. Опитування, проведені незалежним Левада-центром, показують, що після вторгнення рейтинг Путіна підскочив майже на 10%, хоча самоцензура, безперечно, могла вплинути на результати опитування», – пише Алісса Демус.
Читайте також: «Росія вважатиме нейтралітет України слабкістю і запрошенням до агресії» — британський аналітик
Як і у сталінські часи, оточення Путіна працює над поширенням культу особи навколо нього, співаючи дифірамби йому як захиснику російського народу і ледь не годувальнику всіх слов’ян. Його імідж формує все від ретельно спланованих щорічних шоу, де він спілкується з журналістами до сумнозвісних фотографій без сорочки на природі, Демус називає таке представлення Путіна як «сповнене мачизму та містики» (мачизм від слова мачо, тобто крутий та мужній – Ред.). Більше того, наративи пов’язують його існування з ядром російської національної ідентичності.
Тобто висновок, який має логічно з цього виходити – якщо ви росіянин, то ви пропутінський. Висновок виходить дуже прозаїчний – люди дуже міцно пов'язують своє ототожнення як громадян із поведінкою верхівки влади і Путіним, тому коли всі навколо трублять про злочини Путіна, заручники системи стикаються із потужним когнітивним дисонансом. Крім того, не варто забувати й про жорстку цензуру, переслідування опозиції та повсюдне придушення свободи слова, які формують у росіян своєрідний Стокгольмський синдром. Тому окрім тих, хто щиро вірить на історію Кремля про Україну, ймовірно, є інші росіяни, які свідомо чи несвідомо піддаються самоцензурі через страх помсти від влади.
Крім значної частини законсервованих любителів пропаганди, є частина й тих, для кого дисонансу не відбулось хоча б тому, що можна помітити пошуки альтернативної інформації. Про це, на думку Алісси Демус, свідчить кількість завантажень VPN росіянами, яка зросла більш ніж на 2,500% після вторгнення в Україну та більш ніж утричі збільшення середньої аудиторії на російськомовному веб-сайті BBC до його блокування. Фахівчина резюмує: «Для того сегменту російської громадськості, який міцно вкоренився в реальності, поширеній кремлівськими наративами, незалежні висвітлення конфлікту цілком можуть залишитися непочутими, якщо вони взагалі дійдуть до них. І все-таки можуть бути й такі…чиє знайомство з новими наративами спочатку підіймає тривогу, але зрештою викликає глибоке одкровення».