Те, що в перші вісім місяців президентства Володимир Зеленський не вийшов зі свого передвиборчого образу, грає йому на користь. Якщо раніше кандидати лише підлаштовувалися під бажання «простих людей», то Зеленському самому властива ця простота. Про це пише журналіст Тижня Максим Віхров.
Він зауважує, що під цей самий образ досить вдало підлаштовуються й «Слуги народу», левова частка яких потрапила у велику політику буквально з вулиці. Усе це допомагає владі підтримувати образ недосвідчених, але рішучих реформаторів, але не гарантує їй політичного безсмертя. Бо непопулярні реформи, погіршення економічного становища та корупційні скандали, не кажучи вже про погіршення ситуації на Донбасі, знищать рейтинг навіть «хлопцям із народу.
«У будь-якому разі «епоха Зеленського» — це лише епізод перехідного періоду української історії. Але водночас він є абсолютно закономірним, оскільки відображає об’єктивний стан нашого суспільства. Воно вже має власну ідентичність, але ще сумнівається в її підвалинах і відчуває страх перед послідовною внутрішньою політикою. Українці прискіпливо ставляться до правлячої еліти, але у вирі протестних емоцій готові проголосувати буквально за випадкових людей. А потім пробачати їм некомпетентність, вважаючи її ознакою порядності й добрих намірів. В останні п’ять років (а по факту набагато довше) цю частину суспільства було прийнято вважати виключно пасивною, але у 2019-му вона раптово заявила про свою суб’єктність», — пише Віхров.
Швидше за все, за його словами, це ситуативний феномен, бо «єдність Сходу й Заходу», що час від часу постає під час виборів, не має під собою тривкого підґрунтя. Але тепер очевидно, що в міру визрівання українське суспільство змінюється й стає дедалі складнішим. І цю складність доведеться опанувати тим, хто претендує на статус державних лідерів та національної еліти, а не халіфів на годину, вихватьків-авантюристів та самопризначених авторитетів.
Детальніше читайте в черговому номері журналу «Український тиждень»