Ювілейний 30-й Книжковий салон в Парижі, який проходив в останні дні березня, на Івана Рябчія справив революційне враження. Фонд «Open Ukraine» надав подорожній грант письменнику, перекладачеві та журналісту Національної радіокомпанії України. Тож Іван Рябчій побував у Парижі та презентував проект створення Українського стенду на наступному Салоні-2011. Організатори книжкових салонів лише «за» український стенд, втім до втілення проекту в життя Україна має подолати не одну перепону.
У кожній країні видавнича галузь має свою специфіку. Так у Франції думки про те, що письменник має мати літературного агента, спростовуються. Бо на відміну від англо-американського літературного світу, у Європі, як зрештою і в Україні, «письменники – раби своїх видавництв».
«На початковому етапі виводу українського письменника за кордон потрібен не літагент, а перекладач, який живе у Франції. Саме перекладачі пропонують видавництвам іноземних авторів». – пише Іван Рябчій у виданні Главред.
Хоча Україна свого стенду не мала, зацікавлення нашою країною у французів не зникає: «Спостерігається зацікавленість Україною з-поміж регіональних видавництв і простих французів. – розмірковує Рябчій. – Можливо, саме тому пані директор Салону європейських літератур у місті Коньяк Софі Жюльєн висловила намір запросити 2012 року почесним гостем саме нашу країну. Щороку восени в Коньяку проходить Салон і щороку на нього запрошують якусь країну».
На Книжковий салон до Парижу цього року завітали українські письменники Андрій Курков та Юрій Андрухович. Запрошували і Любка Дереша, але він, на жаль, не зміг приїхати. Окремий український стенд на салоні подібного масштабу поки мрія, але реальна. Як вже йшлося, аби широко представити нашу країну у Франції, потрібно мати достатню кількість перекладів з української літератури.
«Стендів окремих країн було й справді чимало – Росія, Туреччина, Німеччина, Угорщина, Алжир, Бельгія, Люксембург, Румунія… Здебільшого вони вчетверо-вп’ятеро менші за стенди найбільших місцевих видавництв. Але й мета інша. Якщо для видавців головне – порекламувати і продати якомога більше товару (себто книжок), то для національних стендів продаж і реклама видань – питання другорядне; основна їхня мета – промоушен країни. Найліпше на Салоні, на мою думку, це вдалося туркам. Навіть незважаючи на те, що почесним гостем заходу була Росія. Млявий вийшов у росіян стенд. Та й переважна більшість книжок на ньому – російською мовою». Що ж до України, то діаспорян у Франції особливо вражає інертність України по відношенню до популяризації себе за кордоном: «У той час, як Росія проводить у французькій столиці акцію за акцією, Україна не робить для популяризації своїх історії і культури нічого». «Ми хочемо бачити всю Україну» – каже Софі Жюльєн. Але ж французи не можуть самі взяти нас за чуби, організувати стенд, пожвавити перекладацький темп. Визнана і потрібна українська література за кордоном має дійти до простого читача. «На мене, як письменника-початківця і не-поета, Салон справив революційне враження. Писати – от що головне! Що напишеш – те й отримаєш. Писати, завойовувати український ринок – і прориватись у Європу. У ХХІ ст., як не крути, письменник став суб’єктом ринку. Буває, що цей суб’єкт непогано заробляє. Навіть будучи «рабами», французькі автори, які належать найбільшим видавництвам (Gallimard, Stock, Albin Michel, Grasset та інші), можуть жити на широку ногу і ні в чому собі не відмовляти. І вже зовсім інша тема – державна підтримка письменників, просто-таки віртуозна у Франції».
