У недалекому минулому найактивнішими гробарями національної держави були комуністи, але сьогодні (принаймні в межах європейського інтелектуального простору) їхні ідеї малопопулярні. Натомість політичний мейнстрим уже давно опанувала думка про те, що у ХХІ столітті національні держави як форма відмирають, дедалі більше перешкоджаючи нормальному ходу історії. Під останнім, звісно ж, мається на увазі глобалістська неоліберальна перспектива, у якій перевага віддається транснаціональним об’єднанням, відкритим кордонам тощо. Фактично йдеться про ревізію політичної, ідейної та культурної спадщини двох попередніх століть, тобто епохи, коли Європа остаточно сформувалася як простір цивілізаційно споріднених, але незалежних національних держав. У такої позиції чимало прибічників і противників, боротьба між ними точиться вже не тільки на дискусійних майданчиках, а й у Європарламенті.
З одного боку, наднаціональні структури не мають достатньої довіри та не демонструють достатньої ефективності. З другого — у Європі є острах, що посилення ролі національних держав поверне її у вибухонебезпечний стан 1930-х і геополітичний гомеостаз буде остаточно зруйновано. В Україні відлунням цих дискусій є суперечки між силами, що прагнуть форсованого націєбудівництва, і тими, для кого націоналізм лише гальмує розвиток країни. Однак обидві позиції насправді є менш суперечливими, ніж здається, оскільки у ХХІ столітті національні держави все ще лишаються ключовим елементом підтримання світового ладу. І саме завдяки їм можливий розвиток міжнародної співпраці, підвищення мобільності, словом, усе те, що нині називають глобалізацією.
Читайте також: Die Welt: «Хезболла» любить Німеччину
Найбільш наочно значення національних держав для світового ладу виявляється тоді, коли одна з них занепадає й перестає виконувати свою базову функцію — підтримання безпеки та порядку на власній території. На прикладі Донбасу ми бачимо, що наслідки краху державних структур у конкретному регіоні сягають далеко за його межі чи навіть за межі країни. Бо, щойно якась із національних держав занепадає, у світовій системі безпеки утворюється дірка, позаяк вакуум легітимної влади одразу заповнюють собою терористичні угруповання, кримінальні мережі, зрештою, окупаційні сили. Відтак місцевості, де державність із тих чи інших причин занепала, стають активними або сплячими джерелами геополітичної нестабільності. У цьому сенсі важко не погодитися з Френсісом Фукуямою, який назвав слабкі держави найбільшою проблемою міжнародного ладу, що постав після закінчення холодної війни. «У таких державах порушуються права людини, вони вразливі до масових лих, є джерелом хвиль масової міграції та можуть слугувати прикриттям для міжнародних терористів. Проблеми, які слабкі держави створюють для себе та інших, збільшують імовірність того, що хтось схоче втрутитися в їхні справи всупереч їхньому бажанню», — писав Фукуяма у 2004-му. І його висновки підтверджувалися в Україні, Сирії, Нігерії, Афганістані та багатьох інших проблемних точках світу.
Звичайно, сильна держава й сама може кинути виклик світовій безпеці, як це нині робить Росія, але такий сценарій зовсім не обов’язковий. Натомість деструктивні наслідки занепаду державних структур є закономірністю. Причому їх крах автоматично призводить і до зриву глобалізаційних процесів. Усе це унаочнюють приклади Криму та ОРДіЛО, що позбулися легітимної державності й одразу стали випадати із системи міжнародних економічних, дипломатичних і навіть культурних зв’язків. Єдиний аспект глобалізації, який пришвидшився там після окупації, — масова еміграція. Але й подорожувати з «кримськими» або «деенерівськими» паспортами можна не в усіх напрямках. І річ тут не лише в санкціях, а й у тому, що глобалізація значною мірою відбувається завдяки системі міжнародних угод, які укладаються між національними державами або потребують ратифікації на національному рівні. Приміром, асоціація України з ЄС однозначно є великим проривом на шляху глобалізації, проте угода набрала чинності лише після її ратифікації країнами — членами ЄС. Загалом міра взаємної відкритості економік, суспільств та політичних систем безпосередньо залежить від того, наскільки національним урядам вдалося створити відповідні умови. Але щойно структури національних держав перестають належним чином функціонувати, усі здобутки глобалізації руйнуються буквально на очах.
Читайте також: Die Welt: Сила молоді
Чи можуть згадані функції перебрати на себе наднаціональні структури, що зроблять національні держави непотрібними? У теорії так, але постає питання легітимності цих структур. Річ у тім, що мандат на виконання своїх функцій національна держава отримує від власних громадян, які обирають органи влади. Якщо влада втрачає легітимність, держава дуже скоро перестає бути здатною виконувати власні функції. Як це відбувається, ми бачили на зламі 2013–2014 років, коли непопулярна, але все ж таки легітимна влада скоїла низку злочинів, після чого перетворилася в очах суспільства на диктаторський режим, який був невдовзі повалений. Звичайно, диктаторські режими бувають і набагато життєздатнішими, однак остаточна втрата тієї чи іншої форми легітимності призводить до їхнього краху. Отже, легітимність структур, що відповідають за підтримання порядку, є не менш важливою складовою, ніж спроможність ефективно застосовувати примус. У демократичних країнах легітимність влади ґрунтується на громадянському консенсусі, себто на здатності більшості артикулювати спільну волю та готовності меншості тій волі скоритися. Якщо ж цього не відбувається, запускаються різноманітні кризові сценарії: від неможливості сформувати дієву парламентську коаліцію до громадянського протистояння та розколу країни. Але чи можуть наднаціональні структури спертися на тривкий суспільний консенсус, який забезпечить їхню легітимність, а отже, дієздатність?
Зважаючи на приклад ЄС, відповідь на це запитання радше заперечна. Через 26 років наполегливої об’єднавчої праці, причому результативної, ЄС усе ще залишається утворенням, сповненим внутрішніх суперечностей. Міграція, проблеми безпеки, негаразди у фінансовому секторі — називати всі тріщини в європейській солідарності немає сенсу. Про глибину непорозумінь свідчить не лише Brexit, а й те, що після цьогорічних виборів більшість у Європарламенті можуть утворити євроскептики, націоналісти та консерватори, тобто сили, налаштовані щонайменше пригальмувати інтеграційні процеси. Показовим є й те, що ідея створення спільної європейської армії, попри промоцію з боку Емманюеля Макрона та Анґели Меркель, також залишається малопопулярною. Не виключено, що в майбутньому Європа стане солідарнішою, але наразі сценарій утворення спільної наднаціональної держави на теренах ЄС видається менш імовірним, ніж його подальший розпад. Тож перекласти функції національних держав просто немає на кого. Звичайно, підтримувати порядок можуть і недемократичні держави, які спираються не так на консенсус власних громадян, як на силу примусу. Близькою до цієї моделі є путінська Російська Федерація, відповідальна за лад на теренах від Ростова до Анадирі. Але у ХХІ столітті квазіімперські утворення є рудиментом, до того ж небезпечним, оскільки їхня ефективність не надто висока, а ймовірність катастрофічних сценаріїв розпаду практично стовідсоткова.
Читайте також: Die Welt: геополітичний прогноз на 2019, нова холодна війна між Росією та США
Звичайно, національні держави здатні не лише більш чи менш ефективно підтримувати світовий лад, а й кидати йому виклик, як це робить, наприклад, Росія. Історія міжнаціональних конфліктів сповнена моторошних сторінок, оскільки за своєю природою національні держави віддають перевагу інтересам своїх громадян. Однак «національний егоїзм» не конче має бути сліпим і деструктивним. Потребуючи безпеки, миру, прогнозованого майбутнього та умов для економічного процвітання, нації створюють союзи, формують систему міжнародних правил співжиття, а також наднаціональні органи, що сприяють розвитку співпраці. Воля націй, спрямована таким чином, привела й до постання ЄС. Однак у глобальної інтеграції є свої межі, які (принаймні поки що) світ не може подолати. Тому глобалістські візії за всієї своєї привабливості неабияк випереджають час: національна держава була і є базовою формою політичної організації суспільств. І реальної альтернативи їй наразі не існує. Звісно, заперечувати глобалізацію немає сенсу, але й перебільшувати масштаби не варто. Приміром, кількість мігрантів у 1990–2017 роках справді зросла з 5,3 млн до 7,4 млн, проте вони все одно становлять тільки 3,4% населення планети. Більшість людей не є «громадянами світу» ані юридично, ані за своєю ідентичністю: їхньою домівкою залишаються національні держави. Що аж ніяк не скасовує необхідності побудови гармонійнішого та безпечнішого світу, зокрема відновлення солідарності в Європі. Але національна держава в цьому сенсі є не перешкодою, а базовою передумовою.