Росія, попри всі заяви, не дуже поспішає інтегрувати півострів до загальноросійського ритму державного життя. Про це пише на сторінках тижня пише кримський публіцист Лесь Терен.
За його словами, багато російських політиків, журналістів і блогерів, що побували на окупованому півострові висловлюють здивування тим, що у Криму не діють звичні їм на батьківщині правила й порядки. Багато з них доходять невдоволеного висновку, котрий часто чути й від ревних місцевих прибічників найшвидшої інтеграції: «Крим досі не став Росією, все залишається як при «украх», а до Росії йому ще як до місяця рачки».
«І це цілком правильне спостереження. Бо Крим — це не Росія. Крим — це російська колонія. Французька Гваделупа має однаковий юридичний статус із Савойєю та Вандеєю, але не є і не може стати ними», — зазначає Терен.
Публіцист констатує, що Крим залишається регіоном із дуже специфічною політичною культурою, сформованою саме в умовах української вольниці, з укоріненим усвідомленням особливого статусу, особливих вимог і перманентної опозиційності центральній владі.
«Саме за ці звички й шмагають кримчан російські публіцисти, скаржачись на їхнє «нахлібництво», брак запопадливості, переконаність у тому, що Росія їм щось винна, небажання бути «як усі росіяни», а також за «вроджену схильність до зрадництва» (цікаво, що ця остання риса є ключовою складовою російських стереотипів про українців)», – пише він.
За словами Терена, окупаційна влада… пам’ятає, що насправді частка прибічників російського Криму, за всіма соцопитуваннями протягом двох десятиліть, ніколи не сягала вище ніж 40%, а проросійські рухи незмінно балансували на межі непроходження до місцевих рад. Куди тепер запропастилася ота решта 60%? Затаїлася та мовчить, плекаючи, певно, свою «генетичну схильність до зради».
«Шанс ще раз проявити цю рису «регіонального менталітету» (тепер уже стосовно Росії) донедавна лише підсилювався невдачами кремлівської влади, економічною кризою та загальним розчаруванням, що півострів не лише не став блискучою «вітриною» російських успіхів, таким собі російським Гонконгом, а й не піднявся за рівнем життєвого комфорту хоча б до рівня самої РФ. Ідеалізована «наддержава» з її розпіареними «модернізаціями» та «інноваціями» залишається для тих 40% її традиційних прибічників такою самою недосяжною мрією, як і за українських часів», — пише автор.
За словами публіциста, навіть від переконаних прихильників Кремля нечасто почуєш якісь позитивні аргументи про переваги російського володарювання. Їхня аргументація здебільшого негативна: «аби не було того жаху, як в Україні». І знов Україна! Її реальні чи уявні проблеми досі слугують відправною точкою для оцінки ситуації в Криму. Якщо для росіян сакраментальне питання «што-там-у-хахлов?» є адективною розвагою на кшталт спостереження за гладіаторськими боями, то для Криму це головний камертон для вимірювання свого щастя.
Детальніше читайте в черговому номері журналу «Український тиждень»