Роз’їхатися з кризою

Олександр Романенко втратив роботу на початку грудня – саме тоді для нього особисто почалася світова фінансова криза. Помічник столяра-верстатника на меблевій фірмі встиг попрацювати на новій роботі в Києві ледве два місяці. «Я був не перший – переді мною попросили піти ще вісьмох робітників, – пригадує Сашко. – Після звільнення ще тиждень шукав роботу, але вже наближалися новорічні свята. До того ж, почув по телевізору, що буквально за останні три тижні тільки в Києві звільнили близько 10 тис. працівників. Був шокований, тому облишив пошуки й поїхав додому в Херсон». Три місяці в рідному місті 25‑річний Сашко жив у батьків, шукав роботу, але обходився випадковими заробітками на будівництві чи перевезеннях. Зараз оселився в Броварах і знову шукає роботу в Києві.

 

Відтік іногородніх із великих міст був першою реакцією на зменшення робочих місць, але зараз багато з них повертаються назад. Проте на офіційній статистиці внутрішньої міграції їхні переїзди ніяк не позначилися. «Багато приїжджих повертаються до місць, де вони офіційно зареєстровані, – розповів Тижню Олексій Позняк, завідувач відділу міграційних досліджень Інституту демографії та соціальних досліджень НАНУ. – Ситуація, що склалася з роботою в Києві, цьому сприяє. Але наскільки масовим є це явище, який відсоток приїжджих повернувся і яка їхня чисельність – оцінити практично неможливо. Все-таки у нас вільний вибір місця проживання».

 

 

Поки скорочені працівники залишають Київ, не в змозі сплачувати оренду за житло, до нього ж таки в пошуках роботи їдуть ті, хто внаслідок кризи втратив ґрунт під ногами на малій батьківщині.

 

34-річний Володимир залишив на Тернопільщині родину, а сам приїхав працювати на будівництві в Києві. До кризи мав свій бізнес – займався встановленням пластикових вікон і дверей. «Із початком кризи ціни поповзли вгору, а замовлень стало набагато менше, – бідкається Володимир. – Довелося шукати інші варіанти заробітку, адже треба віддавати кредит, який я взяв на розвиток бізнесу». Колеги порадили будівництво в Києві.

 

Живе Володимир тут-таки на будові, яка колись перетвориться на кафе. В одній кімнаті ночують по 5-6 будівельників на збитих із дерев’яних дошок двоповерхових ліжках. «В армії було гірше, – порівнює Володимир. – Там нари були залізні, матраци з пружин. А тут у нас королівські умови, є й телевізор з DVD. Ось польська антена до нього». На стінах висять плакати з дівчатами, над дверима – портрет Шевченка. Харчуються будівельники теж тут – у кутку портативна електроплитка. Працювати в Києві Володимир планує як мінімум до кінця року, доки не виплатить кредит. Можливо, доведеться й довше, адже заробітки порівняно з докризовими зменшилися на 30–40%.

 

Заступник директора Інституту соціології НАНУ Євген Головаха розглядає два варіанти поведінки людини в умовах кризи: «Перший шлях: перекваліфікація і пошук роботи не за місцем проживання. Другий – той, який використовували українці у 1990-х роках, тобто найпростіші форми індивідуальної трудової діяльності. Ринки, «човники», ділянки».

 

У світі все більше людей мігрують за роботою. «Науковці в США і Європі мігрують постійно, – розповідає Тижню Євген Головаха. – Вони мають контракт на три роки і після його закінчення мусять шукати роботу на новому місці. Там такі переїзди – це норма. У нас – велика рідкість».

 

В Україні немає альтернативних Києву великих центрів, між якими може відбуватися «обмін» кваліфікованих працівників. «Підвищена мобільність радше характерна для Північної Америки, де нації сформувалися за рахунок мігрантів, – вважає Олексій Позняк. – Тому ж американцю чи канадцю при втраті роботи, можливо, буде легше знайти таку саму роботу в іншому кінці країни, аніж перекваліфіковуватися й щось шукати в місці свого проживання. Для України та інших пострадянських країн це не характерно».

 

Проте «мобільні» працівники є і в Україні. «Переїздити за роботою – нам це знайоме», – в один голос підхоплюють брати Манукяни. Програмісти Михайло та Зиновій приїхали працювати до Києва з Маріуполя дев’ять місяців тому. Задля оптимізації витрат на офісне приміщення, компанія, в якій працюють Манукяни, запропонувала їм переїхати працювати до Дніпропетровська – там уже є відділення, та й оренда дешевша. Це антикризовий захід – можна було погодитись або на зменшення зар­плати, або на переїзд, щоб нікого не довелося звільняти. «Цей варіант зараз розглядається, – зауважує Зиновій, – а ми все ще в Києві». Столиця привабила програмістів не архітектурою, а, перш за все, роботою в серйозній компанії з хорошою зарплатою. Не виключають, що поїхали би за нею й до Дніпра: «Окрім Маріуполя, в нас більше ніде немає родичів, тож нас ніде нічого не тримає. Нам усе одно, куди їхати. Подорожувати можна, поки не створиш родину».

 

 

 

Очікують, що через кризу міське населення потягнеться до села. «В середині 1990-х ми бачили таку тенденцію: з міст до сіл переїжджали більше, ніж із сіл до міст. Тобто частина колишніх селян в умовах обмежених можливостей пошуку роботи поверталися в село, бо там є присадибне господарство. Воно не дає високого рівня життя, але дозволяє вижити й протриматися в скрутні часи. Подивимося, чи виправдається це очікування 2009 року», – каже Олексій Позняк. Утім, не лише присадибне господарство ­спокушає колишніх городян переїздити за межу міста. «Раніше внутрішня міграція в Україні регулювалася інститутом прописки. Зараз вона, фактично, регулюється цінами на житло», – каже Євген Головаха.

 

Приклад Івана Кучеренка, котрий перебрався жити до села, підтверджує очікування соціологів. Уже майже місяць Іван з друзями мешкають у селі Вишеньки – за 20 км від Києва. «Щоб не платити в Києві за квартиру, вирішили скооперуватися – живемо вчотирьох у великому будинку. Разом жити і веселіше, і дешевше», – говорить Іван. У дворі є маленьке озерце, на березі якого можна не лише засмагати, але й рибалити. А якщо ще згадати лазню, ліс поблизу, чисте повітря… Одними вигодами життя на селі, звісно, не обмежується: інтернету поки що немає, інколи вимикають світло, а через високий рівень ґрунтових вод неможливо прийняти ванну.

 

Собака-долматинка Керрі, пев­­но, найбільше радіє новому місцю проживання. Величезний рудий кіт Піч теж побадьорішав. «Ми думали, він меланхолік, – жартує Іван. – Але на природі бігає, як шалений. У Києві ми ніколи не помічали гусей і журавлів, які повертаються з вирію, там не видно таких зірок». Колишні городяни зізнаються, що наважитися на переїзд було нелегко: «Ми уявляли собі село так: наш будинок і навколо нікого немає. А тут, як-не-як, з обох боків сусіди».

 

Автомобіль вирішує проблеми з дорогою, та й маршрутки до Києва ходять щодвадцять хвилин. Залишатися тут молодь планує як мінімум півроку, все залежатиме від ситуації в країні.

 

 

 

Проте українці їдуть на село не лише через кризу й не тільки тимчасово. Тетяна Сорокіна зважилася покинути столицю майже рік тому, коли про кризу ще ніхто не говорив. Зараз журналістка й менеджер, яка останні 10 років працювала в Києві, мешкає в старій дідівській хаті в Малому Чорнятині, що на Вінниччині. «По-перше, в мене давно була мрія переїхати жити в село, де стояла покинута дідівська хата. Як ідеаліст-романтик я хотіла залишити мегаполіс і з’єднатися з історичною батьківщиною. Моя кар’єра успішно розвивалася, але в якусь мить прийшло велике розчарування від того, чим я займаюся. Це збіглося в часі з тим, що в Києві почали стрімко зростати ціни на житло – на нього йшла більша половина моєї зарплатні. Одного чудового дня я сказала собі «досить», – пригадує Тетяна. Від рішення до його втілення минуло менше двох тижнів. Чоловік Валерій ідею підтримав.

 

Односельці спершу не розуміли, з яких причин молода пара переїхала з Києва в село, і ставилися до нових сусідів підозріло. «Коли ми казали, що Київ набрид, нам не вірили, – сміється Тетяна. – А ми хотіли пожити на природі, закласти новий садок, вирощувати капусту, турбуватися про своє здоров’я, вичистити смітники навколо хати… Робити прості речі й розуміти, навіщо ти це робиш. До нас доходили чутки – про нас казали, що ми, мабуть, ховаємося від міліції та що ми сектанти…»

 

Київські друзі Тетяни й Валерія відвідували їх у вихідні. Мали ці відвідини й цілком конкретні результати: «Наші друзі, родина з двома дітьми, через півроку теж залишили квартиру в Києві й переїхали в село. І ще один наш друг буквально два тижні тому сказав, що допрацьовує останній місяць, розраховується з банком, купує велосипед і їде до нас. З нашої розмови я зрозуміла, що криза тут зіграла не останню роль».

 

Тетяна з усмішкою перераховує міста, в яких встигла пожити: Кривий Ріг, Ханти-Мансійськ, Київ, Прага… Зиму подружжя провело в Криму – знайомий побудував готель і шукав людей, які би могли доглянути його взимку. Тож вибір «дому» був осмисленим: «Це міф, що село сьогодні не придатне для життя освіченої, амбітної, творчої людини. Ми маємо інтернет, деякі видання й досі замовляють мені статті. У нас є город, також трапляються заробітки. Проте це робиться не для того, щоб заробити всі гроші світу, як це часто буває в столиці. Окрім того, я маю час для малювання, адже мій час залежить не від системи мегаполісу, а лише від мене». Отож дауншифтерів більшає, і те, що до них приєдналися втікачі від кризи, дає надію на відродження українського села.