Журналіст Азад Сафаров пише про ніч на 29 грудня у залі Верховної Ради, коли український парламент прийняв бюджет на 2015 рік.
«Чечетова у Раді більше немає, кажете? Так, авжеж, його нема. І рукою ніхто не махає. Проте ті, що вчора сміялись над Чечетовим і критикували його, сьогодні роблять те саме», – пише автор, зазначивши, що тепер функцію Чечетова в Раді виконує лідер «Блоку Петра Порошенка» Юрій Луценко.
«Протягом всього засідання він (Луценко – ред.) ходить між рядами своїх однопартійців, заклавши руки за спину. Так, наче оглядає свої володіння. Комусь зауваження зробить, когось за плечі посмикає, з кимось пожартує. Інколи це нагадувало картину пастора і пастви, де пастор ось-ось погладить когось по голові та нагодує. А щойно якесь питання поставлять на голосування – пастор схвильовано дивиться на свої ряди і гукає – «Голосуємо», – додав Сафаров.
За його словами, Луценко також виконує роль наставника поки що недосвідченого спікера Володимира Гройсмана та «розрулює» сварки, які виникають біля трибуни.
«Треба віддати належне Юрію Віталійовичу. На відміну від Чечетова, рукою він не махає. Принаймні, так було, допоки не дійшли до питання бюджету. У розпал пристрастей Юрій Віталійович рефлекторно підняв руку і завмер. Один помах відрізняв його від Чечетова. Та він таки вчасно втримався, лише крикнувши знову традиційне «Голосуємо», – зазначає автор.
Крім того, Сафаров пише про пияцтво в сесійній залі та парламенті загалом.
«Якщо в метро заходить нетвереза людина, її виводять під руку. Бо це небезпечно. Якщо п'яний на заводі стає за станок, то це також небезпечно, насамперед, для інших. А хіба менш небезпечно, коли за головний кошторис голосують п'яні як чіп депутати?», – запитує він.
Журналіст зазначає, що вживання спиртних напоїв на робочому місці заборонене, як і куріння в громадських місцях, однак депутати ВР виявилися «особливими» і продаж спиртного в їдальні парламенту є звичною справою.
«О другій ночі продавчиня з сумним обличчям повідомила черговому депутату, протягуючи йому горілку – «тільки ось така пляшка за 50 гривень залишилась», – пише Сафаров.
«Єдине чого досягли депутати в ніч бюджету, це збили пиху у прем'єра. Він більше не бравував самовпевнено, не погрожував піту у відставку. Він спілкувався, пояснював, йшов на компроміс, погоджувався. Він спершу засилав на переговори до найбільш впертих – Самопомочі – міністра фінансів. А потім і сам приходив до їх гурту і щось їм демонстрував на планшеті. Розколоти фракцію таки вдалось. Частина з Самопомочі погодилась голосувати за бюджет вночі…», – резюмував журналіст.
Дипломат Богдан Яременко пише про те, що, незважаючи про нещодавні заяви про підтримку, президенту Казахстану Нурсултану Назарбаєву не варто довіряти, адже він є союзником Росії.
«Як засіб «насолити» і понервувати Москву, яка все чіткіше усвідомлює, що у неї немає союзників, і немає грошей, щоб і надалі підтримувати ілюзію, ніби вони у неї є, казахське, як і білоруське, посередництво годиться. Годиться це і як гра більших гравців, спрямована на поступове зменшення впливу Кремля на своїх найближчих сусідів. Але це не наша гра.посередництво годиться. Годиться це і як гра більших гравців, спрямована на поступове зменшення впливу Кремля на своїх найближчих сусідів. Але це не наша гра», – пише автор.
«Назарбаєв захотів бути посередником лише тоді, коли побачив глибину економічних та політичних проблем в Росії. Тому зараз він починає маневрування на той випадок, якщо події в Росії наберуть катастрофічний характер. Він не хоче, щоб уламками Росії завалило його державу…Мені здається, що останній радянський політичний динозавр вийшов на полювання. Як на мене, це буде його останнє полювання», – резюмував дипломат.
Письменник Тарас Прохасько пише про те, як війна на Донбасі впливає на українське суспільство.
«І не треба вдавати, що майдан, революція і війна разом із всіма своїми виявами і переживаннями аж так сильно вплинули на життя пересічного українця. Краще визнати зворотне – задіяних у всі ці речі є значно-значно менше, ніж тих, які у кращому разі залишаються відстороненими спостерігачами», – пише автор.
За його словами, ситуація була схожою ще в грудні-січні, коли під час протестів на Майдані та перших смертей в центрі Києва, решта столиці продовжувала жити звичним життям.
«І це нормально. Не варто сподіватися чогось більшого. Передовсім потрібна іронія. А найкращою формою іронії є самоіронія. Розуміння обмеженості свого горизонту і почуття міри, стриманості, яке полягає у тому, щоби свої емоції не переносити автоматично на всіх, хто перебуває у ближчих і дальших колах довкола тебе», – зазначає Прохасько.
«Не слід бути надто серйозним. Бо навіть потрактування геополітики є достатньо веселими. А за тими, хто загинув насправді заплаче родина. А те, що є найважливішим і найсвятішим, так чи інакше залишиться непромовленим», – додає він.
За його словами, в важкі часи людина може проявити найкращі свої риси, тому кожному варто зайнятися тим, чим він переймається найбільше.
«Колись була поширена така думка, що часи підпілля, часи переслідувань, романтики і «олив під пресом» були найщасливішими часами греко-католицької церкви. Бо потім почалися справжні складності – як бути собою правильним, коли ніяка сила не боронить бути собою таким, яким ти є… Війна закінчиться. І тоді треба бути навчитися собою правильним без допомоги революції, майдану і війни. Нічого не вдавати і віддавати оливу не з-під-пресу. Іронізувати і самоіронізувати. Вірити у щось не смішне, а веселе. І віддавати. І знати, що поза тим нічого напевно не знаєш. Тільки те, що за даним тобі горизонтом є щось значно більше», – резюмував письменник.
Про 2014 рік, який став «роком бездумного героїзму» пише журналіст і телеведучий Остап Дроздов.
«Все починається з діагнозу, який ми боїмося визнати. Він звучить так: «громадянська війна, інспірована та підживлювана ззовні», – пише автор.
На його думку, українцям варто визнати, що на Донбасі живуть сотні тисяч громадян, які не хочуть жити в Україні, а громадянську війну можна інспірувати лише «там, де її можна інспірувати».
«2014 рік показав ще дещо. Ми – занадто марнотратні. Нам заважає патріотичний пієтет. Доброволець, який за свій кошт купляє амуніцію, а потім ще й мусить судитися з державою за якусь-там довідку, насправді робить злочин – бо ще більше розбещує й без того зажирілу державу. Пенсіонери, студенти чи малозабезпечені люди не повинні здавати 100 грн на армію. Це нонсенс, це аномалія. Битий небиту везе», – зазначає Дроздов.
«Ми підсіли на голку бездумного героїзму. З цим треба полегше, тому що кожне втрачене життя не здатне змінити систему, яка не міняється. Тому всі ці смерті на Майдані і на фронті – намарні. І нічого красивого немає в девізі "померти за Україну" – він жахливий за своєю суттю. Розкидатися життями – це марнотратство, яке не підлягає героїзації. 2014 рік забрав занадто багато життів ні за що, ні про що. Якби я міг – я б оголосив 2015 рік Роком Людського Життя. Безцінного, унікального, незамінного. Збереженого», – резюмував автор.