"Зміна професії – результат зневіри. Тобто якщо людина не вірить (безпідставно, небезпідставно – байдуже, віра первинна й переважно ірраціональна за визначенням) у пресу як один із демократичних інститутів, навряд чи вона зможе використати інші інструменти демократії на новому місці. Докази недовго шукати. Не знаю жодного випадку, коли яскравий журналіст став би так само яскравим політиком. Він міг не поступатися принципами, по мінімуму брати участь у неподобствах, які неминуче передбачаються політичними взаємодіями, намагатися щосили бути корисним на рівні «малих справ» і все одно приречений залишатися на других ролях, осторонь від прийняття реальних рішень", – розмірковує Макаров.
"Я вже не кажу про зміни, які відбуваються із самими героями подій: спершу гаснуть очі, потім псується фігура, синхронно з цим покращується гардероб, і в результаті людину не впізнати. Один із кількох сотень безликих фігурантів лялькового театру. Причому реанімація не передбачається. Я був свідком, як колись у минулому блискучі репортери чи телеведучі після кількох років під куполом намагалися повернутися в професію й видавалися безпорадними новачками, бо без драйву в цій професії нічого робити", – наголосив Макаров.
Детальніше читайте у черговому номері журналу "Український тиждень".