Радянська спадщина, яка досі тяжіє над Україною, виявилася невмирущою.
Років з двадцять тому я випадково почув про сварку в одній київській родині. Причина конфлікту була цілком побутовою: хтось щось в родині не так зробив. Все як у всіх, нічого нового. Але в розпалі сварки дружина у гніві сказала своєму чоловіку з почуттям вищості: «От коли я помру, мене поховаються на Байковому! А тебе — десь далеко за містом!» На таке у чоловіка не було жодних аргументів. Дружина була народною чи заслуженою артисткою України у складі одного з творчих колективів. Ось для чого, виявляється, в нашій країні існують усілякі звання «народних», «заслужених», «відмінників» тощо. Усе це заради відомого та помітного місця для себе після смерті.
Указ президента України про присвоєння цілій низці творчих осіб звань «народного» та «заслуженого» та нагородження високими орденами урядовців вкотре засвідчив девальвацію відзнак, а разом з тим — слів та сенсів у сучасному світі. Одна справа — коли хтось є знаний у світі, і зовсім інша — коли завдяки дружбі з президентом та владою, ти стаєш «народним», «заслуженим» або ж орденоносцем. Мені раніше видавалося, що ці звання, якщо вони є – це штучний продукт, виключно для тих, хто їх справді вартий. Що ж, реалії їхнього отримання у нашій країні є своєрідним маркером комплексів, які й надалі зберігаються у сучасній Україні. Якщо широкого визнання нема, його можна отримати! Хай завдяки зв’язкам або банальному хабарництву. Все у цьому світі має свою ціну.
Читайте також: Законна ціль
Радянська спадщина, яка досі тяжіє над Україною, виявилася невмирущою. Раніше комуністична влада, виходячи з ідеї загальної рівності, мало що могла зробити у матеріальному відзначенні успіхів свого населення. Державні премії та нагороди – це одне, і то звісно не масовий продукт. А от впровадження цілої низки відзнак – це вже спроба дати трішки для ширших народних мас. Поза усілякими вимпелами, значками та незліченною кількістю грамот та подяк, що формують чи не окрему лігу нагород, поза конкуренцію була медаль «Ветеран праці», якою нагороджували за тривалу та сумлінну працю на одному місці. Але чи мало це якийсь глибший сенс? Адже якщо ти якісно робиш свою роботу, то є два шляхи для відзначення: вища зарплата та вища посада. Здається все просто. Але ж ні. На зарплати грошей ніколи не вистачало ні тоді, ні зараз. А з посадами, мабуть, ще гірше.
Марнославство є одним з проявів комплексів людини, коли задля звання чи нагороди люди влаштовують щурячі перегони, у яких і проявляють усю свою сутність. Для тих, хто ці нагороди та звання роздає, це добра годівниця. Годувати «жабу» – улюблену українську істоту — у наших реаліях є цілком успішним напрямом тваринництва. Там є свої «зоотехніки», «оператори машинного доїння» та невмирущі «голови колгоспів». І вони мають свої плани.
Повертаючись до історії про місце поховання для здається незліченої когорти «народних» та «заслужених», хочеться процитувати слова одного «заслуженого професора» з Єнакієвого: «Астанавітєсь!» Профанація та знецінення державних нагород та відзнак в Україні дійшла вже до того рівня, що скоро на Байковому не буде місця не те що на поховання у труні, а й доведеться будувати багатоповерхові колумбарії для урн з прахом усіх «народних» та «заслужених» діячів. Можливо, хтосьпрагне бути директором цього безкрайнього кладовища і підштовхує владу до збільшення роботи для себе у майбутньому?
P.S. Усі викладені вище міркування та спостереження не стосуються надання президентом України бойових нагород воїнам Збройних Сил України.