Міркування про вічність, відродження та невмирущість на руїнах музею Сковороди.
В період 14–15 серпня 2022 року на запрошення українського PEN мені випало долучитися до волонтерсько-літературної поїздки до Харкова. Метою подорожі було відвідання кількох населених пунктів Харківщини, яка в останні місяці потерпає від оскаженілих обстрілів з боку окупантів. Серед вагомих аргументів на користь того, що треба відкласти нагальні справи і приєднатися до культурницької експедиції, стало те, що її порядок денний передбачав доставку гуманітарного вантажу також у селище Сковородинівка. Цей топонім залишається на слуху не тільки через те, що є місцем поховання найвідомішого українського філософа, а й завдяки його музею, який у першій декаді травня зруйнувала прицільна російська ракетна атака. Мені було приємно опинитися в компанії літературознавиці Тетяни Огаркової та філософа Володимира Єрмоленка, які, за іронічною заувагою останнього, навчилися поєднувати заняття гуманітарними науками із забезпеченням гуманітарних і воєнних потреб у прифронтових ареалах. Одначе поїздка б навряд чи вдалася без решти учасників: журналістки та кураторки Тетяни Терен, письменниці Галини Вдовиченко, менеджерки культури Софії Челяк і філософа Вахтанґа Кебуладзе. А нашою незамінною провідницею теренами Слобожанщини стала директорка Харківського літературного музею Тетяна Пилипчук і її прекрасні колеги з волонтерського центру при Свято-Дмитрівському храмі УГКЦ.
Фото: Олег Синєгубов/Facebook
У день, коли наша група прибула до Сковородинівки, на території національного літературно-меморіального музею Григорія Савича Сковороди панував звичайнісінький літній затишок. Якби тишу погожої днини вряди-годи не полохали віддалені вибухи артилерії, можна було б подумати, ніби ніщо не здатне втрутитись у цей святий спокій. Але, переступивши поріг уже колишнього будинку музею, в око відразу ж впадали прикрі залишки згарища — практично цілковито спалена дерев’яна підлога та закіптюжені стіни з отворами від повибиваних вікон. Всередині сплюндрованої будівлі позирк у височину тепер не заступає стеля і дах. Замість них поглядові відкривається високе небесне склепіння. Ганебні наслідки точкового потрапляння ракети в Сковородинівський музей ворожі медіа намагалися виправдати, поширивши бравурне повідомлення про знешкодження в селі з перекрученою на російський лад назвою «Сковородніково» командного пункту, який українські військові буцімто розмістили безпосередньо в будинку музею.
Читайте також: Символічний світ Сковороди
За якийсь час по приїзді ми з Володимиром Єрмоленком записали відео-тизер однієї з присвячених Григорію Сковороді аудіо-програм, яка нещодавно з’явилася в авторському проєкті Огаркової-Єрмоленка — Kult: Podcast. Від побаченого і почутого було годі стримати емоції. Проте видовище гарива більше нагадувало не уразу, а щось величне. Моя уява вмить намалювала подобу міфічного птаха Фенікса, здатного повсякчас відроджуватися з попелу після того, як для нього настає час згорати в розжареному пломені. Для Сковороди це був один із найважливіших елементів осмислення вічності, а в українській бароковій культурі цей образ уплітається в християнську символіку й ототожнюється з воскресінням Христа. Властиво, такі враження викликає теперішній стан розбомбленої архітектурної споруди. Зовсім інші переживання виникають зовні, на території паркової частини. Тамтешні дерева посаджені радіально, нагадуючи промені сонця (ще одного символа вічності), що збігають униз до лісового озера, де гойдається на воді латаття з білими ліліями, купаючись у насолоді затишного передвечірнього літепла. Натомість позаду понівеченої будови розкинувся чудовий яблуневий сад, у якому де-не-де проглядають скульптури, що грають роль алюзій до барокової символіки Сковороди. Яблуня — ще один із його улюблених образів. Дерево та її тінь увиразнюють концепцію «видимої» та «невидимої» природи. Тоді як зернятко, бодай у вигляді яблучної насінини, означує ту ж таки здатність відтворитись у вічності. Пахощі рясно достиглих плодів, які схиляють обважнілі віти додолу, немовби силкуючись обійняти кожного перехожого, зроджують почуття невимовної млості. А стародавній дуб, від якого залишився хіба що скріплений бетоном корчуватий стовбур, доповнює притишену благодать, навіть попри нещодавній акт російського вандалізму.
Згадані грона символів — вічність, відродження, невмирущість, — які невпинно спадають на думку в оцьому сокровенному місці, лише заводять у ще глибші водоверті рефлексій. А відтак постійні зазіхання не лише на культурні пам’ятки, а й на життєсвіт української людини, вже нездатні зруйнувати простір її свободи, що відтворює прагнення відновлювати ті осередки буття, звідки виростають «нрав і права» вільного творця та дієвця.