Невідомо, чи свідомо російські ракети з незавидною регулярністю скеровуються на його пам’ятники на Харківщині. Проте це вже не має ніякого значення. Позаяк очевидно: загарбницька тактика випаленої землі спрямована проти будь-чого українського. В умовах тимчасової втрати матеріальних об’єктів пам’яті про філософа наша відповідь, окрім гідного опору, має полягати в зверненні до його філософського спадку. Тим більше, що пояснити силу нашого спротиву можна за допомогою вчення Сковороди про подвійність світобудови.
В недатованому творі «Бесіда, названа Двоє», вплітаючи власні міркування в розмови учасників діалогу, Сковорода порушує насущне питання: що протиставити наближенню небуття й скороминущості існування? Для змалювання драматизму цієї ситуації філософ із властивим йому музичним чуттям використовує різні метафори співу. Так, надокучливо-зажурні наспівування сирен заколихують і навіюють журбу, тоді як співи божественного птаха наснажують життєдайною силою. Автор наводить історію з Одисеєм: аби не чути спокусливого виття сирен, герой закликає затикати вуха воском. Але чи не краще, додає Сковорода, наповнювати слух медовою піснею вічності, яка сприятиме осяганню невидимої сутності? Того, що проминає, вже не втримати нічим. Утім є речі, які не піддаються тліну, як-от істинна дружба чи щастя. Та непогано б дізнатися на чому саме вони тримаються. Інакше, який сенс усієї цієї патетики?
Сковорода завжди був супротивником прямого тлумачення. Напевно тому, що справою кожної людини вважає самореалізацію. Відтак і пропонує поринути в символічне мислення, де роїться безліч варіантів. Якщо не задіяти своїх здатностей, легко наразитися на ризик залишитися в полоні зовнішніх обставин. Отже, висловлюючись фігуративно, якщо трапився потоп, то має бути і ковчег. Або в реаліях нашого сьогодення: якщо сталася війна, то необхідно здобути зброю, щоб у ній перемогти. Стратегія мислення Сковороди полягає в зануренні в протилежності. Бо саме вони підштовхують шукати вихід. Щоправда, протилежності заганяють у скруту боротьби. Та дарма журитися з приводу першого-ліпшого випробування. В нім і ховається шанс: «знайдеш у жорсткому ніжне, а в порожньому поживне». Але як учути голос істини? Розробляючи витончену символіку птаства, Сковорода ставить питання: яка птаха співає тобі правдивим, а яка химерним голосом? Замість птиць, які солодкавими співами норовлять опускати всякого до приземленого стану, варто відшукати тих, які стремітимуть угору. Хоча не за чарівні співи цінують птаха і не за пишноту барв. Украдливий голос і оманлива краса Іродової танцівниці зваблює, та не визволяє. «По-своєму співають у костелі, а по-інакшому на маскараді».
«Ізраїль бачить Двоє!» — таким є шифр Сковороди, що підлягає декодуванню. Знову згадаймо біблійного Ноя з ковчегу в часи потопу. Декілька днів поспіль він випускає крука та голуба, щоб з’ясувати, чи не спала нарешті вода, чи не з’явилася твердь. Так і Сковорода використовує образи птахів, аби схопити символіку подвійності. Бо птахові під силу знайти собі місце і на землі, і на небі. Тобто він дотичний одночасно до долішнього та горішнього світів. У Сковороди блаженним птахом є Еродій (лелека), грецькою — Боголюбний (Ерос — любов). Ще у Платона Ерос відіграє роль сили, що підносить до божественної висоти. Отже, сила, яка підхоплює і несе догори, здатна об’єднати дві різні частини буття. Збагнувши це, будь-хто добачатиме подвійність існування: людський часомір і божественну вічність. Цією думкою і прочиняються «надлюдські сіни» до істинної Людини, знання про яку не дає впадати в розпач і провадить до радості. Розпізнавши світ і Світ, тіло і Тіло, людину і Людину, можна відчути свою приналежність до того, що не минає. Сковорода підсилює свою ідею солярною символікою: царствений птах Орел здіймається до самого Сонця — світлодайного атрибуту буття.
Біда у тім, що для земної людини щось подібне нерідко виглядає надуманим, оскільки, як гадає вона, блаженство стосується речей із розряду вищої досконалості. Тому щастя зазвичай уявляють собі приземлено: в накопиченні, владарюванні, підкоренні тощо. Його виображують чимось далеким, за чим неодмінно треба кудись вирушити, та й то — невідомо чи знайдеш. Якби такій людині сказали, що щастя поруч, буквально за пазухою, вона здивувалася б чи навіть розсміялася. В світі прагматичної користі й достатку панує переконання, що без докладання неймовірних зусиль результату ніколи не здобудеш. Але не будемо впадати в крайнощі, стверджуючи, нібито нічого матеріального людині не потрібно. Шкода тільки, якщо своє життя вона покладає лише на те, аби розчинитись у земній юдолі. Таке добро і справді даватиметься важко, дуже швидко зганяючи зі світу кожного, хто за ним поженеться. Мало кому спадає на думку, що зайнятися справою, яка тобі до снаги, завжди простіше, бо не потрібно до цього нікого силувати. А йдучи проти природи — стаєш злостивим. Тому влучно сказано: «Важко бути злим!». Адже тоді сам заганяєш себе в пастку. Ключ до себе є водночас і шифром Бога. Все, до чого ми звикаємо, наприклад, до рідного краю, до близьких і коханих, є, без сумніву, важливим і унікальним. Одначе царина, завдяки якій усе це стає значимим, осягається на підставі мудрості, що прагне вищого порядку, а шлях до неї оприявнюється у покликові постійно вириватися з низів обмеженості.