Не важко пригадати також і приклади функціонування теорій змови в царині повсякденності. Згадаймо, як невідомі особи кидали до поштової скриньки написані від руки проникливі листи, закликаючи переписувати їх у певних кількостях і поширювати далі тим же робом. Інакше, мовляв, не буде щастя… А чимало з тих, у кого за плечима досвід радянської школи, теж неодмінно пригадають абревіатуру «К.І.Д»: Клуб інтернаціональної дружби. Під цією назвою радянська ідеологія заохочувала переписку між учнями різних країн, але переважно тих, які входили до так званого «соцтабору». За наявності «залізної завіси», тобто наглухо закритого кордону, це був чи не єдиний шанс бодай якось доторкнутися до зовнішнього світу. А якщо зовсім поталанить, то й налагодити спілкування з представниками «буржуазного капіталістичного світу», хоча тільки тому, що вони позитивно налаштовані до СССР. Щоправда, зміст листування все одно контролювався. Про що писалося в такому листі? Ясно про що: улюбленою темою був мир у всьому світі.
Чому саме зараз на думку спадає цей спогад? Аналогія спливає на тлі нинішніх листів, які радикально стурбована частина німецьких представників інтелектуальної спільноти адресує своєму урядові. Мета їхнього звернення практично збігається з мотивами школярів у часи холодної війни. Тільки останніх через свої механізми заохочувала листуватися радянська ідеологія, адже в такий спосіб відбувалася попередня підготовка до масштабного просування її позицій та інтересів у справі світового домінування. В обох випадках повідомлення містять заклики до миру. Втім оце розуміння миру залишається, радше, загальним. І на перший погляд у цьому, звісно ж, немає нічого поганого. В розпал перегонів ядерного озброєння слово «Мир!» активно писали на плакатах, позаяк тільки з такими вимогами дозволялося вийти на демонстрації. Не було практично нікого, хто б насмілився противитися миру. Справді, бажати безглуздої загарбницької війни щонайменше нерозумно. Воістину, дивними є ті, хто не хоче спокою, втихомиреності, злагодженості.
Та якого миру хочуть інтелектуали Німеччини, які самовіддано забороняють власному урядові постачати важку зброю Україні? Складається враження, ніби такого самого, як у російському гаслі радянського періоду: «Миру мир!». Але ні, у них-бо проглядає зв’язок із просвітницькою німецькою традицією, започаткованою щонайменше Емануелем Кантом, який з перспективи XVIII століття закликав до вічного миру. Але його концепція передбачала, що ніяка країна не сміє під жодним приводом втручатися в справи інших держав. Хай як це дивно, але стурбовані атаками на українські мирні міста теперішні німецькі інтелектуали, а тут варто наголосити, що деякі з них навіть устигли відвідати Україну на запрошення своєї мережі міжнародних представництв, хочуть миру в тому розумінні, до якого вони звикали багато років у себе вдома. Відтак схоже на те, що навіть побувавши в Україні, вони так і не спромоглися, чи то пак не схотіли, розпізнати, що це суверенна країна. Інакше б не робили натяки на те, що опір російській агресії треба припиняти. Видно, вони вважають, що в разі допомоги жертві нападу, їм доведеться відмовитися від власного розміреного й затишного життя. Якщо це справді так, то приказка «Моя хата скраю» зовсім не українського походження. Але звідки вона? Якщо подовгу занурюватися в класичну літературу країни, яка постійно нудиться, бо їй затісно в своїх великих просторах, то так і не розпізнаєш її правдивих інтенцій. Література, а ще ширше, культура, не може не бути дотичною до ідей суспільства, в якому вона виникає. Нехай навіть вона промовлятиме про якісь універсальні цінності, її повідомлення завжди будуть у той або той спосіб заангажовані. Як доводив Ролан Барт, не існує «нульового рівня письма». Тому все, що відбувається в культурі завжди обрамлюється соціальним і політичним контекстом, а виражати уніфіковані чи дистильовані ідеї просто неможливо, бо мова не буває цілковито нейтральною.
Певна річ, справедливо апелювати до того, що війна є злом, а її підтримка рівнозначна затягуванню злочинного стану. Та адресувати подібні звернення в першу чергу потрібно країні-агресору. Інакше виглядатиме, що в неї є якісь виняткові права вирішувати все, як вона забажає, а прийняти раціональні аргументи мусить якраз незахищена сторона. Проте поводить себе стурбований німецький інтелектуал приблизно так: якщо повноцінного знайомства з українською культурою в нього не відбулося, то на неї й далі можна не зважати. Але чому так сталося? Тому що на порядку денному щодо східноєвропейського регіону в нього постійно була російська культура, яку подавали з претензією на світову універсальність.
Мислення на рівні глибокого узагальнення є ознакою розвиненої культури. Але перетворення узагальнення на формальну річ, як це трапляється з категорією «мир», усе частіше скидається на свідому маніпуляцію. Якщо з висоти узагальнення не повертатися до розгляду окремих аспектів і деталей, можна прийти до тотального мислення. Західний світ і європейська культура як його вагома частина не повинні собі дозволяти розчинятися в узагальненнях. Сила Європи виростає з окремих її національних культур. Не вийде ізолюватися від агресивної, хоч і цілковито продуманої російської політики загарбання світу, лише використовуючи старий арсенал інструментального мислення. Навіть якщо агресор постійно розраховує свої дії, це зовсім не означає, що він мислить раціонально. Тому там, де раціональні аргументи не діють, потрібно використати розумні засоби силового впливу для стримування ворожих забаганок.