Особливо поширені вони серед старших офіцерів, народжених на початку 1970-х. З їхніх 50 років – 20 припало радянське дитинство, а курсантські роки минули вже у єльцинській Росії. Першу чеченську вони зустріли лейтенантами.
Впевнений, кожен з них бачив радянський фільм «Офіцери» і знає на пам'ять сакральну фразу з цієї стрічки: «Есть такая профессия Родину защищать». Часто любов до «золотих погонів» – річ спадкова. Нинішні російські комбриги і комдиви нерідко є офіцерами в другому поколінні. І росіянами в першому.
Оті прізвища на -ко або -чук не взялися нізвідки. Батьків нинішніх полковників армії РФ напевне ще в училищі дражнили за «хохляцкій акцент», а фрикативне г у їхньому командному голосі залишилося назавжди. Ті ще радянські офіцери приїздили в рідний колгосп під Полтаву і говорили з батьками українською. Їхні ж діти, що зростали в гарнізонах Далекого Сходу та Туркестану, стали еталонними радянськими людьми. Для них уся ця пропаганда про «найбільшу геополітичну катастрофу» є цілком нативною. Вони не бачили, не знали і не хотіли знати Україну. І те прізвище на -ко або -чук для них просто прикрість.
Читайте також: Символізм замку Ельмау
Для них Україна буде зрозумілою, якщо вона не буде відрізнятися від Чувашії чи Удмуртії – всуціль русифікованих «автономних» республік. Україну ж, таку як вона є, вони ненавидять не менше, ніж Чечню, яка свого часу на весь світ знеславила Росію з її «другою армією світу».
Усі ці «господа полковники», що гинуть і потрапляють в полон в Україні, вперто дерлися сходами військової кар'єри, щоб ні в кого не лишилося сумнівів у їхній російськості (як свого часу це робили й нащадки русифікованих старшинських родів). Вони прийшли на свою справжню Батьківщину, щоб вбити її, принести в жертву тій імперії, що проковтнула їхніх батьків і виплюнула лише українські прізвища. Кожен цей комдив чи комбриг, що віддає наказ нищити наші міста, це той таки комісар, що вбиває матір поблизу храму. Хвильовий свого часу добре розумів, як імперія поглинає ідентичність і якою є ціна виродження.
Наївно думати, що в цих офіцерів щось ворушиться від українських топонімів. Вони не викликають нічого окрім люті за батьків акцент і «незручне» прізвище. Можна більшою мірою сподіватись на пробудження національної свідомості у республіках Північного Кавказу, Татарстані чи Башкортостані, ніж серед українських виродженців. Над їхньою асиміляцією попрацювали максимально ефективно, раз вони йдуть в авангарді, поруч з кадировськими головорізами, для яких ця війна – всього лише черговий похід по здобич.
Так, з нашого боку чимало бійців ЗСУ носять російські прізвища. Їхні родичі з РФ давно їх прокляли, не сумнівайтесь. Чим вони відрізняються від згаданих російських офіцерів з українськими прізвищами? Тим, що вони добре володіють своєю рідною (російською) мовою і знають державну (українську), мають уявлення про те, що таке сучасна Росія, раз прагнуть стримувати її експансію. Вони – це ті, хто чи не найкращим чином розуміє абсурдність звинувачень Кремля на адресу України. Вони – частина української політичної нації і взяли зброю до рук, щоб захищати свій дім, а не абстракції, замішані на реваншизмі.
У наш вік немає станових, національних чи расових преференцій. І прізвища самі по собі вже нічого не означають. Достатньо запитання «Чий Крим?» Воно певніше за паспортні дані.