Тоді мене цікавило переважно те, що писали про культурне життя міста і нашої в ньому присутності. Бувало, що на спеціальне замовлення тодішнього міністра закордонних справ Республіки Польща ми оплачували промоційні матеріали на цілу шпальту за понад 100 тисяч доларів. Так, чимало можна було купити у NYT, і так воно є й донині. Нещодавно газета опублікувала гостьову статтю президента Джо Байдена, я далекий від того, щоб стверджувати, ніби хтось за це заплатив.
Імовірно, це була реакція на статтю редакції «Війна в Україні стає складнішою, а Америка до цього не готова», що вийшла двома тижнями раніше. Читачі, зокрема в Україні, зустріли її з нищівною критикою. Цього разу, відповідно до політики представлення «різноманіття поглядів», редакція дала «шанс» висловити свою думку президентові Сполучених Штатів, яку можна переказати так: «Ми хочемо, аби Україна була демократичною, незалежною, суверенною і процвітаючою, і мала засоби для стримування та відбиття подальшої агресії».
«Сполучені Штати надали Україні зброю, — пише президент Байден, — тож вона може тримати удар на полі бою і мати сильніші позиції за столом переговорів». Позиція адміністрації Байдена зрозуміла, але NYT любить, щоб на його шпальтах були представлені різні думки, бо тоді газета краще продається. Після контроверсійного редакційного тексту опубліковано висловлювання президента Байдена. Учора ж там вийшов есей такого собі Крістофера Колдвела, який підписується як старший науковий співробітник Інституту Клермонта.
Читайте також: Російська мова в ООН: робоча мова, що лише ускладнює роботу?
Публікація цього тексту — це, ймовірно, відповідь редакції на нещодавні есей Тімоті Снайдера про Росію як фашистську державу. Свою розвідку «Війну в Україні неможливо зупинити. І на США лежить велика частка провини за це» пан Колдвел відкриває цитатою з французької щоденної газети Le Figaro, в якій Анрі Ґуано, колишній радник президента Ніколя Саркозі (так, того, який 2008 року разом із тогочасним президентом Росії Дмітрієм Мєдвєдєвим «сторгувалися» щодо Південної Осетії та Абхазії), застеріг, що «Європейські країни під недалекоглядним проводом Сполучених Штатів, як «лунатики» вирушили на війну прости Росії». Пан Ґуано запозичив метафору, яку історик Крістофер Кларк використав, щоб описати початок Першої світової війни. Усього пан Колдвел процитував Анрі Ґуано аж вісім разів, щоб зрештою погодитись із французом: «Проте за сприяння США цей трагічний, локальний і розмитий конфлікт перетворився на потенційну світову катастрофу. Через нерозуміння логіки війни, як стверджує пан Ґуано, Захід на чолі з адміністрацією Байдена підживлює конфлікт, який імовірно неможливо буде зупинити. Він має рацію». Якщо коротко, у всьому винні Сполучені Штати через свою недалекоглядну й безвідповідальну політику. Аби краще зрозуміти джерела логіки пана Колвела, я трохи поґуґлив і знайшов отаку «родзинку». 2007 року у своїй лекції «Як думати про Владіміра Путіна», яку він прочитав під час Національного семінару з лідерства у Гілсдейл коледж, Фенікс, він сказав: «Владімір Владімірович — не президент феміністичної ГО. Він не активіст, що бореться за права трансгендерних людей. Не омбудсмен, призначений ООН створювати й показувати презентації про відновлювальну енергетику. Він — обраний лідер Росії, жорсткої, порівняно бідної, потужної в військовому сенсі країни, яку останнім часом часто принижували, грабували та вводили в оману. Його робота — захищати права й суверенність своєї держави на міжнародній арені, де посягають на суверенність загалом, а суверенність Росії зокрема розглядають як загрозу.
Тож якби ми прикладали традиційні мірила розуміння лідерства, які передбачають захист кордонів і процвітання народу, Путіна вважали б найвидатнішим державним мужем нашого часу».
Що ж, із паном Колдвелом усе зрозуміло, але чому NYT надає майданчик для захоплених проповідей на славу Путіна? Я ціную, що NYT представляє «розмаїття поглядів», але те, що я прочитав, радше співзвучне з редакційною політикою Russia Today, а не однієї з найвпливовіших щоденних газет у світі.
Схоже на те, що публікуючи міркування пана Колдвела (який звучить так, ніби пройшов стажування у Кремлі й добре засвоїв науку), NYT підтримує ідею, що ми маємо дозволити Путіну й Росії домогтися того, чого вони хочуть від України, не зважаючи на наслідки. Кілька тижнів тому редакція опублікувала судження, що підтримувало «дипломатичне» рішення, яке, звісно ж, передбачає «поступки», щоб принаймні поки що задовольнити Путіна. Дедалі частіше газета публікує тексти зі звинуваченнями США у «примушуванні» Путіна до вторгнення у суверенну країну й убивства десяток тисяч її громадян.
Коли в рамках редакційної політики «розмаїття поглядів», «NYT» представляє судження таких геніїв думки, як пан Колдвел, складається враження, що вона вважає такі погляди не тільки допустимими, але й слушними. Я впевнений, що це буде використано проросійськими колами для поширення дезінформації серед частини вже податливих до такої індокринації американців.
Те, що для рівноваги NYT опублікував гостьову статтю президента Байдена, не знімає з нього відповідальності за щоденну, вірогідну редакційну політику. Варто пам’ятати, що кожне судження має свою ціну, особливо, якщо воно з’являється на шпальтах The New York Times.