Сам себе я називаю «романтичним песимістом», тобто таким, який попри відсутність беззаперечної впевненості в існуванні хороших рішень вдається до дій, що дозволяють нам надалі вірити у сенс життя. Колись словенський філософ Славой Жижек написав: «просто дій, сенси прийдуть самі». Ця його мудрість закарбувалася в моїй голові, і я щоразу згадую її, коли мій песимізм втрачає свій романтизм, а стає звичайним, банальним.
Останнім часом мені важко писати свої фейлетони, бо на тлі української трагедії мої міркування здаються мені недоречними. У такі моменти я застосовую модифікований девіз Жижека: «пиши, сенси з’являться по ходу». Я намагаюсь у своїх поглядах спиратися на перевірену інформацію.
За вікном — торонтський травень, уже навіть не весна, а початок літа, усе таке свіже, звабливе для наших органів чуття. Я насолоджуюсь природою не менше, ніж мій пес, який із радістю відкриває сезон охолоджувальних купань в онтарійському озері. Повертаюся додому після прогулянки, вмикаю телевізор і на провідних світових каналах безупинно бачу картинки з України й коментарі, що подаються так, аби їх міг зрозуміти пересічний обиватель десь у світі, далеко від центру подій. З якогось моменту, домінантною темою стала залежність світу не тільки від російських енергетичних ресурсів (газ, нафта), але й від продовольства, виготовленого в Україні й Росії. Цифри свідчать самі за себе, згідно зі щотижневиком «The Economist»:
«Росія та Україна разом забезпечують 28% світових поставок пшениці, 29% ячменю, 15% кукурудзи та 75% соняшникової олії. Український експорт продовольства зазвичай годує 400 мільйонів людей у всьому світі. Через високу вартість базових продуктів харчування кількість людей, які не можуть бути впевнені в тому, що достатньо харчуються, уже збільшилась із 440 мільйонів до 1,6 мільярда. Майже 250 млн перебувають на межі голоду. Якщо війна затягнеться, що дуже ймовірно, а поставки з Росії та України будуть ускладнені, ще сотні мільйонів людей можуть опинитися за межею бідності. Ширитимуться політичні проблеми, діти ростимуть кволими, а частина людей голодуватиме.
Містер Путін не повинен використовувати їжу як зброю. Унаслідок війни необов’язково має дійти до дефіцитів. Держави повинні діяти разом, починаючи зі збереження відкритості ринків. Світові лідери мають трактувати голод як глобальну проблему, що терміново потребує глобального вирішення».
Але Путін, звичайно ж, використовує їжу як зброю, бо чому б і ні, хто йому заборонить? Нічого не бачу, нічого не чую. Експорт російського зерна не підпадає під санкції, але Україна вже має з цим проблеми, оскільки не може вивезти свою продукцію з тієї простої причини, що українські порти заблоковані росіянами, а наземний транспорт здатен лише незначною мірою вирішити проблему цих перепон. Зерносховища забиті українським зерном, і невідомо, що з цим робити: якщо їх не спорожнити зараз, через два місяці не буде місця для цьогорічних врожаїв. Примара голоду у світі стає дедалі реальнішою, як і величезні економічні проблеми України. Згідно з даними Світового банку український ВВП 2022 року зменшиться ймовірно на 45%, міністр економіки України говорить про 44%. Як бачимо, серед нас є оптимісти. Згідно з інвестиційним банком Goldman Sachs, російський ВВП зменшиться цьогоріч на 10%, песимісти ж — або, якщо комусь так ближче, оптимісти — вважають, що це буде радше 15%.
І це все нібито внаслідок потужних західних санкцій.
Згідно зі Світовим банком, масштаби бідності (якщо брати за орієнтир міжнародну межу бідності, коли середній дохід людини складає 5,50 USD на день) в Україні зросте з 18% до нападу Росії до 70% наприкінці 2022 року, песимісти йдуть іще далі й говорять навіть про 90%. Такими є дотеперішні економічні наслідки війни, яку розв’язала Росія.
Читайте також: Розмита перспектива. Про що свідчить західна дискусія про «збереження обличчя» Путіна
Я б дуже хотів бути радісним оптимістом, але виявляється, що я лише добре поінформований оптиміст, що мої друзі називають песимізмом.
До мого травневого рейтингу оптимізму нині додалася стаття редакції The New York Times. У якийсь момент у текстах цієї впливової газети з’являються тези, з якими не лише важко погодитись, але й простісінько не можна погоджуватися, навіть якщо ти такий песиміст, як я (читай «добре поінформований оптиміст») чи, не дай Боже, політичний реаліст, який на щодень керується девізом: «романтичні уявлення і емоції мусять поступитися здоровому глузду».
У статті «Війна в Україні стає складнішою, а Америка до цього не готова» редакція NYT пише: «Але оскільки війна продовжується, містер Байден повинен дати зрозуміти президенту Володимиру Зеленському і його народу, що існує межа, до якої США й НАТО будуть протистояти Росії, а також ліміти зброї, грошей та політичної підтримки, яка їм надаватиметься. Важливо, щоб український уряд приймав рішення, спираючись на реалістичні оцінки ресурсів та прогнозованих руйнувань, яких може зазнати Україна».
Реакції читачів очікувано розділилися: американський егоїзм (наші податки ідуть не туди, куди слід) зіткнувся з американським ідеалізмом (ціна бездіяльності буде незмірною), хоч і переважають думки, що Україні треба допомагати за будь-яку ціну, адже йдеться не тільки про Україну, але й про НАС самих.
Так статтю підсумувала моя американська знайома Марі:
«Згідно з The New York Times:
Палестинці мають відмовитися від УСІХ своїх державницьких прагнень, тому що Ізраїль має ядерну зброю.Південна Корея повинна розпустити свою армію, бо Північна Корея має ядерну зброю. Тайвань повинен проголосити, що його більше не існує, бо Китай має ядерну зброю. З цього логічно випливає, що світ складається лише з ядерних держав і їхніх колоній».
У мене немає іншого виходу, як лишатися «романтичним песимістом». Варто жити, мріяти і діяти всупереч прагматичним політичним реалістам із The New York Times. Після довгої зими за вікнами знову оптимістично пахне найпрекрасніший місяць травень.