Я, якщо чесно, так втомився від топонімічних сварок, що хочеться на все плюнути: тут хтось гине в окопі, хтось помирає в підвалі, хтось конає, везучи гуманітарку, а ви чубитеся за черговий провулок Лєрмонтова, п’ятий в нашому місті, не рахуючи двох вулиць Лєрмонтова й однієї Лєрмонтовської, я не жартую! Та назвіть уже Малютою Скуратовим, біс із вами! Потім собі думаю: е, ні… Не хочу, щоб люлька дісталася вражим ляхам. Толстой, звісно, не Достоєвскій і не Булгаков, а за Хаджі-Мурата йому можна вибачити Платона Каратаєва, й питання, звісно, не в ньому, а в концентрації рештків цієї грьобаної імперії в нашому публічному просторі й у наших мізках.
Метрополія поводилася на всіх захоплених територіях, як мій пес на новому місці: він усе мітить у всім відомий спосіб, а надто там, де підозрює, що в нього можуть виявитися конкуренти. Росія теж мітила простір, до того ж у декілька заходів. Глибоко прихований антирадянщик, я майже фізично страждав від необхідності ходити вулицями Карла Маркса, Лєніна, Комінтерну, Рози Люксембург, Карла Лібкнехта — майже так само, як уже в наші дні один непоганий поет почав страждати, коли проспект назвали іменем Степана Бандери. Особливо приємно були жити в провулку Чекістів і відсилати листи родичам за кордон, старанно виписуючи на конверті зворотну адресу.
Час вдячності. Чому площа Льва Толстого має носити ім’я Євгена Чикаленка
Дякуючи злочинній владі й кільком упоротим ентузіастам, постійних нагадувань про полум’яних комуністичних борців мене позбавили. З деколонізацією пригальмували, й я вже не сподівався, що найближчим часом питання постане на порядку денному. Коли б не нещастя, не було б і щастя. Ну Толстой: князь Андрєй, П’єр, Анна Аркадьєвна, Стіва, знову-таки Катюша Маслова… От я не розумію, якщо вулиця Толстого стане вулицею, припустімо, Чикаленка, вам що, заборонять читати «Війну і мир»? Правда? Припустімо, вам не дано відчути, що комусь фізично боляче ходити цим «русскім міром», припустімо у вас нікого з близьких ще не вбили іменем Пушкіна й Лєрмонтова, хоча самі поети тут ніби ні до чого! До речі, іменем Бандери у вас напевно нікого не вбили, хіба що якимось дивом ваш дід був енкаведешник. А іменем Пушкіна вбивають! Тут би відійти й помовчати. А вже потім потроху, поступово пробувати свою любов пропонувати ближньому, тільки обережно, навпомацки: болить-не болить. Як євреї з Вагнером після війни. Вагнер теж, між нами, композитор нівроку.
Повторюю, сам Лєв Ніколаєвіч ні в чому не винен, я його дуже люблю, любив принаймні. Але ж комусь від цього, повторюю, боляче! Ви боїтеся, що ми відразу станемо некультурною нацією, відкинувши всі здобутки гуманізму й цивілізації, закарбовані в топоніміці? Чому в Києві (а я здебільшого про Київ, бо краще тут усе знаю й відчуваю) має бути цей східний пантеон у табличках? Лєрмонтова з Пушкіним я згадав? Нєкрасов, Чєхов, Достоєвскій, Маяковскій, Єсєнін, Балакірєв, Гєрцен, Крилов, Глазунов, Мамін-Сібіряк, Суріков… З якого дива? Хто вони нам? Єрмак — стоп, не той Єрмак, що ви подумали, а Стєпан Тімофєєвич Єрмак, підкорювач Сибіру? Також Сємьон Дєжньов, дослідник Колими і Чукотки? Якого біса?
Припустімо, композитор Аляб’єв збирав український фольклор, збірку його обробок видав Михайло Максимович. Ахматова — взагалі-то киянка Ганна Горенко. Лєсков — жодних питань: жив і творив у Києві, товаришував із Шевченком і писав про нього. Кольцов у себе на Воронежчині теж починав українською, його вірші — мало не перші, видані друком українською, якщо не рахувати Котляревського. Усе це якісь зрозумілі прив’язки, й не йдеться про «заборонити й не пускати». Річ у незрозумілій, нісенітній пропорції того, від чого багатьох із нас зараз тіпає й тіпатиме ще довго.
Антон Дробович: «Комуністичний тоталітарний режим — це платформа насилля, на якій побудована сучасна Росія»
А є ще географічні назви. Площа Амурська — напевно від річки Амур, ну не від юного ж бога кохання, сина Венери! Провулок Балтійський, вулиця й площа Волгоградська, вулиця й провулок Волго-Донський, вулиця Єнісейська, Кузбаська, вулиця й провулок Магнітогорський — це я тільки до половини алфавіту дійшов! Московську вулицю в Києві всі знають, а Москворецьку не хочете? Чимало увічнено героїв Другої світової — льотчики, командири партизанських загонів, маршали й генерали, піонери-герої та нещасна хвора дівчина Зоя Космодєм’янская, яку нелюди відправили диверсанткою в німецький тил палити хати місцевих селян. А також Героїв Бреста, Героїв Сталінграда, Героїв Севастополя, Героїв Дніпра й не в тому сенсі, що ми б хотіли.
Я сто разів готовий вітати присутність у символічному просторі столиці зірок світової науки і культури. У нас є вулиці Бальзака, Бетховена, Дарвіна і Коперніка. Клас! Мені подобається. У нас є кого згадувати із вдячністю й за кого молити Бога. Ганна Арендт і Джон Маккейн, Вацлав Гавел і Гарет Джонс. А якщо вже ми так тримаємося за культуру, то хай буде площа Шекспіра, проспект Вольтера, провулок Дікенса й вулиця Фолкнера. А також Борхеса, Маркеса, Сартра і Камю. І от тоді якщо поруч із вулицею Умберто Еко з’явиться провулок Юрія Лотмана, я не заперечуватиму.
А поки що нам є кого прославляти й за кого ставити свічку. Як звали того льотчика-винищувача, який «привид Києва»?