Але щоб бути одуреним, треба бути сповненим глибокої потреби одуритися. Адже кожен, хто стежив за розвитком путінського режиму, мав вважати недавнє розширення російської агресії проти України не лише можливим, але навіть імовірним. Все, що сьогодні в Україні коїть вбивча путінська вояччина, він і його режим більш-менш відкрито оголошували чи, принаймні, це можна було передбачити спираючись на його дії, особливо враховуючи поведінку росії в Сирії.
Але західні демократії, очевидно, мають рефлекс несприйняття смертельних загроз чи наскільки можливо довго применшувати ці загрози. З цим запереченням небезпеки пов’язана колективна втрата короткочасної пам’яті про попередній катастрофічний досвід нищівного насильства агресивних ворогів свободи і людської гідності.
Читайте також: Винні
Лише цим можна пояснити такі поширені тепер стогони про те, що з повномасштабним нападом росії на Україну війна і воєнні злочини «повертаються в Європу». Поминаючи те, що вторгнення росії в Україну почалося ще вісім років тому, минулого усього тридцять років від початку Балканської війни, в ході якої відбулася страшна різанина цивільних, яку цинічно називали «етнічними чистками». Коїли ці злочини проти людяності переважно сили великосербського націоналізму саме за підтримки москви. Те, що тоді робили головно з боснійцями, багато в чому передувало тому, що зараз практикує сама росія.
Захід роками практично бездіяв, спостерігаючи за жахом на Балканах, поки, врешті, не закінчив це інтервенцією. Таке пасивне спостерігання супроводжувалося здивованим обуренням тим, що подібні звірства взагалі можуть відбуватися в наш нібито настільки просвічений час. 11 вересня 2001 року повторився ритуал колективної демонстрації приголомшеності. Тоді також говорили, що навіть уявити жахливий злочин такого масштабу, як теракти в Нью-Йорку і Вашингтоні, не можна було. Хоч були й чіткі попереджувальні сигнали: в 1993 році ісламістські терористи підірвали бомбу у Всесвітньому торговому центрі, тоді загинули шестеро людей і більше 1000 отримали поранення. Наприкінці 1994 року алжирські ісламісти викрали літак з наміром спрямувати його на Париж – чому, на щастя, вдалось запобігти.
Несприйняття серйозно таких попереджувальних сигналів, демонструє, що сучасні західні суспільства страждають від того ж сприйняттєвого дефекту, що й їхні історичні попередники. На початку ХХ століття бюрґерське суспільство Belle Epoque не могло уявити, що усього за кілька років квітуча європейська культура з її величезними науково-технічними досягненнями закінчиться у небувалій воєнній бійні. А вже незабаром, у 1930-их роках, західні уряди й суспільства відмовлялися вірити, що Гітлер справді хоче і здатний занурити всю Європу у ще руйнівнішу війну на знищення. І навіть коли вже були незаперечні докази того, що відбувалося в Освенцімі, західні уряди вважали немислимим такий безпрецедентний злочин, як систематичне винищення євреїв.
Читайте також: Die Welt: Пізнє прозріння Штайнмаєра
Як за нав’язливого повторення досі репродукується та ж картина наполегливого заперечення або прикрашання зла і раптового прикрого пробудження від ілюзії, що економічний і науковий прогрес неминуче призведе до глобальної соціальної гуманізації. Те, що існують сили, для яких така логіка недоступна і які з готовністю до надзвичайного насильства знищують ці досягнення, таке бачення не припускає. Прийняття цього розуміння завадило б західним суспільствам у їх зручній впевненості в тому, що вони на правильній стороні історії а, отже, недоторканні. Таким чином, нездатність припускати втручання радикально ірраціонального – найбільша вразливість, якщо не вбудований механізм самознищення демократичної цивілізації.
Французький філософ Андре Ґлюксман незадовго до своєї смерті у 2015 році звів це явище до аксіоми: «Хто переконаний, що дуже великої кризи, великої катастрофи більше не може бути, той її наближає». На противагу цьому він використовував «етику крайньої надзвичайної ситуації»: провідною ідеєю політичних і моральних дій демократичного світу має бути відсіч крайній нелюдяності, яка постійно ховається за фасадом оманливої безпеки і процвітання.
Ґлюксман, відповідно, значно раніше за більшість західних спостерігачів розпізнав весь масштаб загрози від путінської авторитарної реставрації в росії. Тоді як Захід після терактів 11 вересня вітав нового володаря кремля як союзника у війні з терором, Ґлюксман рішуче привертав увагу до звірств російських військ проти цивільного населення Чечні. І передбачив, що рано чи пізно войовнича агресія Путіна буде спрямована проти Заходу. Але таким пророкам ведеться як Кассандрі: її висміювали як невиправну песимістку, доки її візії прийдешніх катастроф не збулися і виявилося, що вона була єдиною справжньою реалісткою.