8 квітня 2022 року. Новини принесли чергове, на жаль, змушений вжити це слово, повідовлення про трагедію. Краматорськ. Вокзал і спроба евакуації людей з цього прифронтового міста та регіону. Удар ракети і десятки загиблих серед цивільних. Ракети, якими так пишалися останні років надцять у росії, принесли смерть людям, що тікали від війни. Вони мали надію на те, що рятівний потяг чи електричка вивезуть їх із зони бойових дій.
Колись давно, війна була справою між чоловіками, що з давен-давен, озброївшись, билися один проти одного, десять на десять, сто на сто, тисяча на тисячу. Історія воєн до XX cтоліття переважно була справою тих, хто носив зброю. Перша світова змінила уявлення про масштаби воєн, а Друга — завдяки нестримному прогресу людства — показала, як можна вбивати. Вбивати мільйони. І коли правил війни (ще одне надто сумнівне у наші часи словосполучення), вже не було — бо їх і не могло бути при таких масштабах і такому прогресі. Як немає їх і зараз.
Читайте також: Замах на Пушкіна у Тернополі
Чи винні цивільні, що намагаються втекти від війни? Ні. Бо життя є навийщою цінністю. Але їхнє вбивство можна вивправдати будь-якою пропагандою. Адже на думку того, хто вбиває цивільних, вони ж теж вороги. Чи принаймні за їхніми спинами може ховатися озброєний ворог. Подібний спосіб розумування, що був у радянському вимірі, практично не змінився у сучасній росії. Грозний, Алеппо, Маріуполь, Харків — усі вони з того ряду сучасних воєнних злочинів рф, у яких є чимало прикладів як російського, так і радянського. Зокрема, з часів Другої світової війни, яка у них і надалі “вєлікая отєчєчственная” — ота, під час котрої “дєди асвабаждалі от фашизма Європу”.
Достатньо навести лише один приклад, за яким тягнеться і український слід. Йдеться про “атаку століття” та про її виконавця “підводника №1”, коли внаслідок атаки підводного човна наприкінці Другої світової війни на загинуло майже 10 тисяч цивільних. Для мене ця історія ще й має особистий спогад. Мабуть у 1990 році, коли я ще навчався у середній школі, ми грали у популярну тоді “Що, де, коли”. Це був міський фінал і команда моєї школи брала у ньому участь. Одне з питань, яке розігрувалося у фіналі, звучало так: “Яким був найбільший подвиг радянських підводників у Другій світовій війні?” Відповідь у мене з’явилася одразу. І як швидко з’ясувалося, добре, що вона виявилася неправильною. Добре для мене, бо вже потім після гри я став з’ясовувати для себе відповіді на програшні питання.
Тоді, у 1990 році, я нічого не знав про одесита Олександра Маринеска. Дивно, з огляду на те, що я багато читав про ту війну. Правильна відповідь на те питання якраз стосувалася його “подвигу” – знищення лайнера “Вільгельм Густлофф”, на борту якого було майже 10 тисяч цивільних, з яких 5 тисяч складали діти. Чи був сенс атакувати цей корабель підводному човну С-13, яким командував Маринеско? Звісно, що він міг не атакувати таку дивну ціль – велике та яскраво освітлене судно, що повільно рухалося через значне перевантаження біженцями. І яке явно не виглядало як бойовий корабель німецького флоту. З іншого боку, пропаганда та дослідження цього епізоду називають кілька причин для нападу, як то відсутність відповідного маркування, що мало би свідчити про невоєнний рейс корабля; присутність на борту військових; те, що раніше лайнер використовувався як навчальне судно для військового флоту. Наостанок, судно з біженцями супроводжував військовий корабель. Отже – це законна ціль (і вкоотре словосполучення, що легітимізує таке визначення цілі, звучить жахливо — бо схоже, що виправдати можна все).
Читайте також: Поразка в Україні стане смертельним вироком для Росії
Після цього Маринеско ледь не отримав Героя Радянського Союзу, але через його “славу” пияка та гультяя його відзначили тільки орденом Червоного прапора. Героя він отримав посмертно, лише у 1990 році. Як видно, зміни, що начебто відбувалися у країні, якій залишалося існувати лише рік, аж ніяк не торкалися війни та її оцінок. Дивно й те, що пам’ять про Олександра Маринеска культивується й сьогодні. Те, що пам’ятні таблички Маринеска є у містах росії, де він похований, мене якось не дивує. А от те, що у Одесі його іменем названо “Морехідний фаховий коледж ім. О. І. Маринеска НУ “Одеська морська академія” — це вже про нас. Про те, кого ми шануємо. Навіть побіжного огляду його біографії достатньо, аби у жодному разі не пишатися цієї особою. Пияк, гультяй, корупціонер — лише цього переліку має вистачити, аби перестати використовувати його ім’я у назві коледжу. А от його “подвиг” цілком добре вписується у те, яку війну ведуть росіяни зараз. Вбиваючи цивільних. Підписуючи знаряддя вбивства. На ракеті, що вдарила сьогодні по Краматорську, було написано “За дітей”, а на торпеді на підводному човні Маринеско – “За Сталіна”. І звісно, це для них — законна ціль.