Кожен із нас по-різному відчуває цю зміну, але всі українці точно усвідомили вагу кожного прожитого дня. І це не якась метафорична «вага», а «вага» із реальним значенням, яким є людське життя.
Ми намагаємося по-новому описувати час, що минає, називати те, що ще можемо назвати, промовчати про те, чого описати словами вже не спроможні. Чимало моїх знайомих почали писати щоденники. Це зрозуміла реакція на травму, яка торкнулася багатьох, спроба своїми власними словами присвоїти собі навколишню дійсність і своє в ній місце.
Мій київський приятель, видатний художник, із яким я більше року працював над проєктом, який планували показати в Києві восени цього року, залишився з родиною в місті й кожного ранку шле у світ стисле повідомлення досить монотонного (на щастя) змісту:
“Київ, 24-те березня.
Двадцять дев’ятий день війни. Ніч пройшла спокійно. Ранок сонячний. П’ємо вранішню каву. Живі“.
“Київ, 27-березня.
Тридцять другий день війни. Другий місяць. Другий! Живі. Була відносно тиха ніч. Ранок сонячний. Два-три рази на тиждень ходжу в майстерню. Якщо і не вдається нічого робити, то хоч потримаю в руках фарби і доторкнусь до білого полотна”.
Якби не жорстокий контекст війни, його щоденник можна було б вважати художнім актом у дусі концептуального мистецтва, натхненного творчістю японця Она Кавари:
Інші починають свої щоденні дописи з сильних емоцій.
«Думки з Києва – 27 березня.
«Не бійтеся!». Свого часу ці слова папа Іван Павло ІІ сказав своїм співвітчизникам, коли Польща боролася за свою свободу. Учора президент Байден у Польщі (!) процитував Святого Кароля Войтилу. Його звернення починалося з того ж посилу: не бійтеся. Потім він говорив про боротьбу за свободу і демократію у Центрально-Східній Європі й звернувся до українців: «Ми з вами! Крапка». Дякую за це!
Пане Президенте! Припиніть принижувати Україну та українців, посилаючись на 5 статтю! Ми вдячні за вашу допомогу й підтримку. Ми вдячні, що ви «стоїте з нами». Але американські війська не допомагають нам безпосередньо боротися у цій війні. І є лише одна причина відмови від прямого втручання: ви боїтеся!»
Далі йде потік на ще 1100 слів, тобто на одну третину більше, ніж мій щотижневий фейлетон.
Тож це не варіант на тему концептуальної творчості Она Кавари, а продумане збирання матеріалу на чергову книжку, яка після війни точно буде видана десь на вільному Заході.
Ще інша моя знайома, якій вдалося поспіхом виїхати з маленькою дитиною з Києва й дістатися великого спокійного міста на заході Польщі, почала писати щоденник як репортаж про її багатоденну подорож Україною.
Через кілька днів перебування за кордоном у ролі біженки з охопленої війною України, вона публічно визнала, що регулярне писання щоденника здалося їй формою нескромної тривіальності, й вона перестала писати в цьому як не як популярному літературному жанрі. Однак вона продовжує щодня писати, щоб поділитися роздумами, намагається освоювати нову реальність і ті виклики, що їй випадають.
Кілька разів у своєму житті я пробував вести щоденник, востаннє з січня по березень 2020 року, тобто від мого приїзду до Львова в новій на той час ролі радника мера у справах культури до того, як я покинув місто на початку пандемії. Після повернення до Торонто я вирішив, що ведення щоденника часів епідемії перевищує мої потреби в екстраверсії, однак я й далі писав свої щотижневі фейлетони для Тижня, а вони, по суті, є формою щоденника, поділеного на тижневі епізоди. Нічого не змінилося й нині, кожен день приносить новий матеріал, що пройшовши через фільтри моїх розмислів, зрештою раз на тиждень матеріалізується в формі фейлетону.
Субота 26 лютого принесла два епізоди, що змінили прозаїчний перебіг мого дня. Як щоранку, я вийшов вигуляти пса, дорогою купив видання вихідного дня провідної газети Торонто The Torono Star. На передовиці я побачив фотографію президента Зеленського на блакитно-жовтому тлі в дусі multiply Енді Воргола. Заголовок був лапідарним — «Лідер спротиву», а далі — розлогий текст на цілу шпальту, що розвиває закладену в ньому думку. «Ефект Зеленського»: Справжня причина, чому українське «Зе» перемагає російське «Z», полягає далеко не в самому лише лідері. Автори статті — двоє відомих політологів Ольга Онух із Манчестерського університету і Генрі Гейл з Університету Джорджа Вашинґтона. Спираючись на свої багаторічні дослідження, автори переконливо аргументують: «Як російськомовна людина з єврейським корінням родом із промислового південного сходу країни, яка формувалась у посткомуністичний період, Зеленський відображає життя тих звичайних українців, чию національну лояльність заперечує московська пропаганда». І далі: «Зеленський відображає сильну громадянську національну ідентичність України. На відміну від етнічної національної ідентичності, яка обмежується належністю до певної етнічної групи, громадянська ідентичність відкрита для кожного». «Коли Зеленський протистоїть Владіміру Путіну, він посилає важливий сигнал опору від імені всієї громадянської нації — нації, що складається із Зеленських, які визначають себе за громадянством, а не будь-яким етнічним лакмусовим папірцем. Це ефект Зеленського». Гадаю, це дуже влучний діагноз, хоча багатьом в Україні його точно важко перетравити.
Моя сторінка в календарі за 26 березня увінчалася історичним виступом президента Джо Байдена перед варшавським Королівським замком. Це була хороша промова, прозвучало багато важливих слів, але в пам’яті залишилося коротке речення з дев’яти слів, що стосувалося Владіміра Путіна: «На Бога, ця людина не може залишатися при владі».
Попри те, що потім Білий дім намагався змінити значення цих слів, ми чудово розуміємо, що Байден сказав правду, а з правдою не можна не погодитись. Спонукати політиків публічно говорити правду — це ще один «ефект Зеленського».