На самому початку березня у мене у гостях перебував Франсуа Боне — французький журналіст, який у другій половині 1990-х — на початку 2000-х висвітлював події у Чечні для газети Le Monde. Тут, у Галичині він пригадав одну з московських зустрічей, на якій російського воєнного міністра Сєргєя Іванова запитали: як після бомбардування Грозного вони збираються підкорити чеченців? На що той відповів, що мають досвід повоєнної Західної України – щоб її втихомирити, росіянам знадобилося 10 років.
Цю розмову я пригадав буквально вчора, коли знайома переповідала мені розмову з жінкою з Наддніпрянщини, яка, перебуваючи в Польщі, несміло сказала: а може й варто погодитися на мир на умовах путіна — хоч збережемо життя… Вочевидь, коли українці зіткнуться із втомою від війни, подібні міркування доведеться чути дедалі частіше. Але така логіка хибить, бо основана на сподіванні, що всі ми невинні, то ж нічого нам не загрожуватиме. Однак, в нашій історії є достатньо прикладів, що відбувається якраз навпаки.
Читайте також: Культура скасування
Перший прихід більшовиків у Галичину 1939 року — «перші совіти» — мав схожий присмак. Подекуди їх зустрічали з квітами і двома прапорами: червоним та синьо-жовтим. Ще у 1920-х тут були значні радянофільські настрої, щоправда в 1930-х, через справу СВУ, а згодом Голодомор підтримка комуністів різко впала. Та все ж Комуністична партія Західної України діяла до 1938-го – аж поки її розпустив Комінтерн. Навіть не сумнівайтеся, що одними з перших, кого «совіти» відправили «годувати білих ведмедів» були саме галицькі та волинські комуністи.
Це німці можуть згадувати висловлювання пастора Мартіна Німеллера «Спочатку вони прийшли за…», в якому він перераховуватиме всі категорії осіб, які почергово потрапили під нацистські репресії, що вкінці не врятувало й німецького інтелектуала, який був лише пасивним спостерігачем.
В Галичині «совіти» не були такі вибіркові та послідовні — під свій каток репресій вони одразу пустили фактично все населення, яке хоч якоюсь мірою не вписувалося в категорію їхнього класового світу — тодішнього аналогу путінського «русского мира».
Галичани кепкували з дикості «асвабадітєлєй», які зайняли помешкання виселених львів’ян. Сміялися з офіцерських дружин, які в мереживних нічних сорочках, що залишилися від попередніх власниць, ходили в театр, а з порцеляновими нічними (прямо скажемо — туалетними) горщиками – на базар по молоко та сметану.
Та жодні жарти не могли приховати справжнього розпачу. В довідці про більшовицькі репресії в останні дні окупації Львова, за червень 1941-го, нацисти зазначать: «Зі Львова – за надійними повідомленнями – зникло близько 20 тисяч українців, 80% з яких належали до інтелігенції. Львівські в’язниці були наповнені трупами закатованих українців. За обережними оцінками лише у Львові йдеться про 3-4 тисячі людей, решту було вивезено».
За різними даними за неповних два роки — з вересня 1939 по червень 1941-го — Західна Україна втратила близько півмільйона населення, або ж кожного десятого мешканця. СРСР захопила територію вдвічі меншу, ніж Третій Рейх, зате репресувала в 3-4 рази більше людей, ніж нацисти. «Нас визволили, і нема на то ради», – вираз, який приписують композитору Станіславу Людкевичу, найкраще характеризує «визволення» Західної України з-під «панської» Польщі.
Читайте також: «Владімір Путін є прямим продовженням Алєксандра Пушкіна»
Те, що українці незабаром наповнять лави УПА чи навіть Дивізії «Галичина», великою мірою матиме просте пояснення, що складається лише з двох слів: «перші совіти». Навчені гірким досвідом західні українці знали, що відступати їм нікуди й нічого доброго їх не чекає.
У травні 1953-го президія ЦК КПРС підбиватиме підсумки “втихомирення” місцевого населення, що тривало з 1944 по 1952 рік. Згідно з офіційними даними, в Західних областях УРСР заарештовано понад 134 тис., вбито понад 153 тис., довічно вислано з України понад 203 тис. осіб. Ці цифри у декілька разів перевищують найбільші показники участі місцевих мешканців у збройному підпіллі. То ж не варто думати, що постраждали лише ті, хто належав до ОУН та УПА. Чого вартує лише одна акція, що увійшла в історію як «операція Захід»: тоді за одну добу – з 21 на 22 жовтня 1947 року — із Західної України в далекі простори СРСР було виселено 77791 особу, або ж 26322 сім’ї. І все це – без жодного судового рішення чи навіть юридично нікчемних судових “трійок”. Радянська система просто потребувала рабської праці у віддалених краях, і цю потребу вирішили задовольнити за рахунок галичан, котрі належали до родин “ворогів народу”.
Сьогоднішнє зловісне «можем повторить» є не порожнім звуком. Тому, розмірковуючи про межі компромісів, варто пам’ятати про урок, який Галичина засвоїла ще у 1940-х. А також про те, що цей урок добре запам’ятало й російське військове керівництво, яке через півстоліття знищувало Чечню. Врешті це зрозумів й французький журналіст Франсуа Боне, який завершив свій березневий репортаж із Західної України такими словами: «У кращому випадку, Москва нікого не цікавить і не хвилює. У гіршому – Росію розглядають як злу силу. Як ворожу країну, з моменту початку війни, яку тепер так чи інакше треба перемогти».