Іншими словами, потрібно нарешті прозріти, що килимові бомбардування з боку російської культури почалися набагато раніше та ще й із використанням засобів уповільненої дії. Проте для представників колишніх західних метрополій, не кажучи вже про так звану російську інтелігенцію, подібна думка й далі геть неочевидна. Втім імперська оптика не усвідомлюється нараз, адже закарбована на рівні цінностей. Як афористично висловився про подібні процеси Ніцше: «Світ повертають в інший бік думки, що приходять на голубиних лапках».
Прикладом отакого непомітного впливу імперії, походу на голубиних лапках, є історія з Григорієм Сковородою. На особливостях трансформації, яка відбувалася з ним, наголошував Юрій Шевельов у розвідці про мову та стиль українського філософа. На чому це позначилося? Всякому уважному читачеві нескладно зауважити, що в творах Сковороди густо рясніє церковнослов’янська, російська та українська лексика. Власне, саме в такому порядку. Це, звісно, якщо не враховувати його листи латиною та поодинокий ужиток іншомовних слів. Не секрет, що будь-який мислитель занурюється в стихію інтелектуального письменства. Зауважмо, що для Сковороди священні тексти написані церковнослов’янською мовою, а їхнім джерелом була Єлизаветинська (синодальна) Біблія. В XVIII столітті саме це видання імперські власті зробили обов’язковим і для використання в Україні. Тобто зв’язки з допереяславською традицією філософсько-богословської літератури наполегливо відтиналися. Таким чином переривалася внутрішня культурна тяглість. Староукраїнські письменники до Сковороди у власних творах, крім церковнослов’янської, доволі активно послуговувалися й живою українською мовою. А українська, на відміну від російської, на той момент уже суттєво віддалялася від церковнослов’янської.
Читайте також: Війна родом з дитинства
Тимчасом першочерговим завданням культурної політики Російської імперії в часи Сковороди був контроль за друкованими виданнями, позаяк вони становили підґрунтя освітньо-наукового процесу, і встановлення жорстких рамок, у межах яких тільки й дозволялося хоч якось експериментувати. Приміром, якщо мова Іоаникія Ґалятовського переливалася лексикою староукраїнських освічених прошарків з украпленнями полонізмів, то Сковородинова вже містила суттєві домішки російської. Звісно, не випадає говорити, що Сковорода послуговувався цілковито російською. Імпресіоністичні барокові засоби прислужилися йому для творення унікального мовного конструкту, нехай у ньому, немовби камінці на зубах, виразно відчуваються ознаки нової лінгвістичної нормативності. Читаючи його твори ми чітко прослідковуємо домінування російського контексту, тобто культурних смислів імперіалізму.
Сковорода, вочевидь, неабияк переживає звуження близької йому звичаєвості. Проте водночас не відчуває сродності до того, щоби зі зброєю в руках протистояти такій руйнації. Але не можна й стверджувати, що той стан справ його цілковито задовольняє. Навіть якщо філософ ніде й не згадує про скасування гетьманських вольностей, про гайдамаччину чи запорожців, про кріпацтво та решту перипетій, це зовсім не означає, ніби йому до всього цього байдуже. Він вирішує зберегти свій світ в інший спосіб – у собі. Так, це можна назвати внутрішньою еміграцією. Хоча це зовсім непросто. До того ж, підпорядкування новому зовнішньому розпорядку, що передбачає, зокрема, вживання чужої мови, ще не призводить до внутрішньої капітуляції. Його орієнтація на позаісторичні реалії дає змогу по-новому заснувати підґрунтя, на основі якого колись неодмінно знову має відродитися назовні власна культура. Спротив Сковороди є індивідуальний опором. Певна річ, це не існування винятково заради себе самого. Потрібно вибудувати зв’язки з людьми свого кола. І то так, аби вони тебе розуміли. Не всі, а ті, хто здатен зрозуміти. Тож нехай скільки завгодно пануватимуть нові соціокультурні реалії імперії, вимагаючи специфічного узусу, потрібно створити таку, за словами Шевельова, метамову, яка стане платформою культури, до якої належиш і сам, а з її допомогою дістанеш можливість самовиразитися. Отже, Сковорода йде шляхом індивідуального відродження культури, що відрізнявся від пізнішого романтизованого козацького міфу, на підставі якого згодом здійнялася українська нація. Зрештою, його зусилля годі порівнювати з народництвом, а радше з елітарною революцією. Бо він звертається до освічених вихідців з церковно-старшинської верстви, але не зневажає простий народ.
Який же висновок звідси випливає? Культура є засобом м’якого впливу (soft power), а значить нагадує засоби поступальної дії. Але вони потребують кардинальної позиції. Російська культура впродовж останніх трьох століть провадила політику кооптації, намірившись розчинити в собі українську культуру. Успішність силової експансії породила манію величі, а та вилилася в ідею зверхності над іншим світом, який спочатку обмежувався слов’янством. Одначе величність російської культури вимірювалася спробами нав’язати власне месіанство. Через декларування тотожності сили та вигаданого порятунку накидалася власна візія, з якою потрібно було тільки погоджуватися. Якщо цього не відбувалося, інші культури проголошувалися хибними, недосконалими, неспроможними, загрозливими, а зрештою ворожими. Розрахунок імперської культурної стратегії полягав у тому, щоб увібрати різні елементи довколишніх культур і проголосити це власним надбанням. Як наслідок, утворився синтез, який і досі сприймається світом за самобутню традицію. Великою частиною світу, але не світом української культури.