Вже три тижні Україна живе без звичних внутрішніх чвар. І це хороший знак: навіть у затятих політичних суперників вистачає здорового глузду, щоб зрозуміти очевидне: дестабілізація влади у Києві — це подарунок Москві. А по факту — чи не єдине “вундерваффе”, яке може забезпечити Росії перемогу у цій війні. Так, деякі політики не марнують нагоди потроху “попіаритись”, а деякі лідери суспільної думки підгодовують свою аудиторію невеликими порціями “зради”, але загалом можна сказати, що тест на базову притомність абсолютна більшість склала успішно.
Але набагато складніше випробування у нас ще попереду. Будь-яка війна рано чи пізно закінчується. Поразка не влаштує нікого, проте й перемога може набувати досить різноманітних конфігурацій, які не завжди відповідають нашим очікуванням. А розчарування також мобілізує — і питання в тому, куди саме ця енергія буде спрямована.
Читайте також: Вихід
Якщо перейти від узагальнень до конкретики, маємо приблизно наступне. Як свідчать опитування, сьогодні українське суспільство — це патріотичний моноліт. Абсолютна більшість впевнена, що Україна здатна відбити російський наступ, абсолютна більшість підтримує дії влади і — що розчулює найбільше — 76% вважають, що справи в країні рухаються у правильному напрямі (“Рейтинг”, 12-13 березня). Притому остання цифра — найвищий показник за всю історію замірів в нашій країні.
Але чи буде суспільство настільки ж монолітним після перемоги? Почати з того, що лінія розколу намітилася вже зараз. Що стосується завершення війни, то 64% громадян бачать вихід у пошуку компромісів на перемовинах із залученням інших країн, а 31% вважає, що замість переговорів треба вести війну до звільнення усіх територій (“Рейтинг”). Тобто наразі ми маємо третину “рішучих” і дві третини “поміркованих”. Останні навряд чи будуть обурені, якщо замість компромісів ЗСУ таки звільнять і Крим, і Донецьк з Луганськом. Але за іншого сценарію невдоволених може виявитись більше, ніж 31%.
Передусім, це залежатиме від того, яке саме дипломатичне рішення врешті запропонує наша влада — наскільки воно буде прийнятним в принципі. Інша справа, що саме можна вважати прийнятним. Певні червоні лінії, за котрі влада не повинна заступати у жодному випадку, об’єктивно існують. І в українському суспільстві достатньо тих, хто може провести фахову експертизу запропонованих рішень на предмет різноманітних прихованих загроз. Існують також конструктивні способи донести позицію суспільства до керівників країни.
Але не слід забувати, що певна частина політикуму стоятиме перед невимовно сильною спокусою заробити собі електоральні бали, спекулюючи на страхах і емоціях громадян. Хіба хтось забув всі ті балачки 2014-2015 років? Наприклад, про те, що наші добровольці були готові звільнити Донецьк за три дні, але влада їм просто заборонила. Чи про те, що “всіх патріотів навмисне знищили у котлах” — список кожен може продовжити сам. Тоді це все закінчилось відносно малою кров’ю: загибеллю чотирьох нацгвардійців під Верховною Радою у серпні 2015 року.
Читайте також: Культура не винна?
Цього разу спроби популістів зіграти на почуттях громадян можуть мати набагато більш деструктивні наслідки. Притому не лише для чинної влади, але й для української державності загалом. Бо російським генералам все одно, хто саме і під якими слоганами дестабілізує владу у Києві — головне, щоб Україна впала у дезорієнтацію, яка дозволить їм нарешті реабілітуватись перед Путіним за провал бліцкригу.
Популісти, безумовно, рано чи пізно з’являться на сцені — чим спокійніше на фронті, тим радикальніші гасла. Чим тихіші ночі, тим гучніше вранці кричать на трибунах. Зрештою, чим сильніше ми віддаляємось від національної катастрофи, тим ближче наступні вибори. В цьому і полягатиме наш фінальний іспит як суспільства: чи зможемо ми відрізнити реальність від слоганів, можливості — від бажань, а принциповість — від безоглядності.
І ще раз наостанок: червоні лінії існують. Але креслити їх треба із холодною головою.