«Змушувати митців чи будь-яких громадських діячів публічно висловлювати свої політичні погляди та засуджувати свою батьківщину – неправильно. Я не політична особа». Це дивовижне відлуння слів Вільгельма Фуртвенглера, німецького диригента, якого вважають найбільшим симфонічним та оперним диригентом XX століття. Фуртвенглер залишився у фашистській Німеччині, керуючи Берлінською філармонією з 1922 по 1945 рік. Коли його запитали про його ставлення до нацизму, він відповів: «Я не експерт у політиці. Я митець, і моя мета — об’єднувати людей по різні боки політичних поділів. Я не політик, а прихильник німецької музики, яка належить всьому людству незалежно від політики».
Класична музика любить думати про себе у такий спосіб, підноситися спокійно над політикою, у царстві краси та єдності. Її репертуар, де так багато було складено в далекому минулому — здається повністю ізольованим від сучасних конфліктів. Що, окрім добра, можуть зробити Симфонія №9 Бетховена, Симфонія № 6 сі мінор Чайковського, Концерт для фортепіано з оркестром № 2 до мінор Рахманінова?
Ієронім Ґраля, мій колега з того часу, як був директором Інституту Польської Культури у Москві, а нині професор факультету вільних мистецтв Варшавського університету, обурений хвилею активної критики російських митців, вчених та інтелектуалів, що ллється світом через нігілістичне з їхнього боку ставлення до путінської держави, написав таке:
«Сьогодні ми є свідками багаторівневого – інституційного та соціального – квазіхрестового походу, спрямованого не на режим Путіна і не на злочинну політичну машину, а на російську культуру та науку. Чи справді Україна, що кровоточить, потребує не нашої політичної та матеріально-технічної допомоги, а емоційних жестів, фактично безкоштовних і непродуманих?». Далі професор ерудовано боронить, як личить справжньому русофілу, велику російську культуру, від несправедливих нападів нових західних варварів. Бо чим завинили Толстой чи Достоєвський? Свої міркування він закінчує словами: «Я розумію, що провина має бути суворо покарана, але покарання невинних як колективна відповідальність не входить у правову традицію цивілізованих народів».
Відомий канадський економіст та професор Університету Макґілла в Монреалі у своїй статті у Financial Post пише: «Справедливість також є стратегічною. Мета – скасувати Путіна, а не Росію. Окрім читання моїх Толстого та Достоєвського, я не маю особливого чи сучаснішого розуміння російської душі. Але якби світ раптом засудив Канаду через те, що зробив наш прем’єр-міністр, я підозрюю, що багато з нас інстинктивно стали б на захист нашої країни. Кажучи, що він бажає лише миру, зірка хокею Алекс Овечкін, чия сімʼя все ще живе в Росії, також каже «Він мій президент». Багато людей будуть віддані своїй країні, навіть якщо вона не права. Однак мужність звичайних росіян, які мислять інакше, так само надихає. Зрештою, війна скасування має бути за серця та уми росіян, яким мають або переконати свого лідера відмовитися від імперських амбіцій, або, якщо він цього не зробить, якимось чином обрати собі нового лідера».
Читайте також: Росія будує імперію насильства, корупції і тотальної брехні
Бідні росіяни не мають почуватися аж так погано, тому що це не «Вони», а цей маніяк Путін відповідає за все зло. Вони люблять лише свою батьківщину, яка, як і справжня любов, не знає кордонів.
Тактовні західні ліберальні науковці та інтелектуали захищають нас від нової і невиправданої хвилі «скасування культури» в контексті великої російської культури. Бо не можна ж, є ж порядні росіяни. Однак не всі дозволяють себе закинути в глухий кут звинуваченням у безпідставній стигматизації російських інституцій, творців та інтелектуалів. Польський історик, який вивчає польсько-українські відносини, Лукаш Адамський, не залишив сумнівів у тому, як він бачить це питання: «Я вважаю, що всі ті росіяни, які кричали «Крим – наш», і погодилися на визнання його анексії, а це було близько 80% громадян РФ, коли йдеться про Донбас – то понад половину – несуть співвідповідальність за злочини російського режиму в Україні. Усі, хто однозначно їх не засудив і намагаються дистанціюватися від діяльності Путіна або релятивізувати її, – , несуть ту ж відповідальність. Тому засадничо необхідно запровадити політику, яка вдарить по всьому народу – тільки так він може задуматися про спільну відповідальність кожного росіянина, який підтримує Путіна за злочини, скоєні в Україні. Настав час, щоб росіяни усвідомили, що імперський динозавр у світі ссавців не має шансів на виживання, особливо коли імперія становить реальну загрозу для своїх сусідів».
Дискусію, яка протікає не лише у мейнстрімних медіа, але й у соціальних мережах, чудово завершує болючий роздум видатного українського письменника Сергія Жадана, який залишаючись на руїнах свого Харкова, ділиться зі світом такою рефлексією: «В цій війні культура знову зазнала нищівної поразки. Цього разу – «культура Достоєвського і Толстого». І зловтішатися тут якось не випадає. Бо поразка культури в реальності – це спалені градом цивільні. Тому – Достоєвським уже не прикриєтесь. «Російська велика гуманістична» культура йде на дно, як неповороткий “Титанік”. Себто, перепрошую, як російський воєнний корабель.